Якимось побитом йому вдалося дістатися до рідних місць; проте, боячись завдати клопоту батькові, що служив у сільській управі, він деякий час переховувався в горах, у хатині для наймитів.
А тоді повісився у вбиральні.
Коли хлопця знайшли, він уже захолов. Командир, виряджений за ним, на очах батьків копав мертвого ногами.
Перед закінченням війни новобранців у таборі не вчили льотної справи.
Вони мусили корчувати в околицях соснові пні і гнати з них терпентин, який правив за пальне для літаків. Гадаю, втікач не зжився з товаришами саме через те, що переймався невідповідністю тієї праці духові часу. От і в липні, після сезону дощів, троє хлопців дезертирували з загону, що корчував пні на кордоні з префектурою Такаті, перетнули гори і спустилися до пущі навколо долини. Сільську управу негайно повідомили про це, бо один із дезертирів походив з нашого села. За повідомленням не забарилися двоє сищиків з містечка в пониззі.
У супроводі сільського поліцая вони навідали батьків хлопця, а тоді взялися до розшуків. За штаб жандарми обрали єдиний у селі заїзд.
Дезертири, що вже підходили до окрайки лісу, наче відчули, що на них чигає небезпека.
Міняючи щодня схованку, вони уникали жандармів, що нишпорили в лісі, а вночі промикалися до селища чи «висілка» поцупити якогось харчу. Селяни вдавали, ніби нічого не помічають, бо серед дезертирів був хлопець, якого вони знали змалку. Кажуть, старший із жандармів картав селян за непослух державі, вбачаючи, що в їхніх жилах тече кров бунтівників, які колись піднялися на повстання, поробивши списи з бамбука. Та й пожежникам, як на воєнний час, досить підтоптаним, не хотілося вганяти лісом за дезертирами.
Поки втікачі водили за ніс сищиків, вони перетворилися серед сільських хлопчаків мало не на героїв.
Ми називали їх «Лісовий загін».
Розлючені жандарми вирішили змінити тактику. Від пожежників годі було чекати завзяття в розшукові, бо один із дезертирів — їхній односелець.
Отже, треба мобілізувати людей з пониззя, розквартирувати в селищі й вирядити в ліс на облаву. А селяни нехай опікуються облавниками й тримають у себе на постої. Крім того, старосту й підстаростів повідомили, що вирішено вирубати дерева і влаштувати вогнезахисну смугу.
Після чого підпалити ліс, аби за будь-яку ціну схопити невловимих дезертирів.
За наказом жандармів під постій було обладнано школу й будинок для зібрань сільської громади. Тільки-но квартири наготували, як із сіл та містечка в пониззі почали надходити настрашені облавники.
Пам’ятаю, відтоді селяни ходили, мов у воду опущені. Бо розуміли, що тепер жандарми вже не мінятимуть своїх планів.
На всю долину завзяття зберегли лише дівчата з жіночого бойового загону; в чорних шароварах й білих блузках, вони заходилися коло прибульців з пониззя.
Наступного ранку облавники вишикувалися на шкільному спортмайданчику, вислухали наказ жандарма й ланцюжком по одному вирушили до лісу.
Не скажеш, щоб ці «свіжі сили» надто відрізнялися на краще від сільських пожежників. Лише їхній обладунок був дещо інший.
Сільчани вирушали в гори лише з невеличкими сокирками чи серпами, а от у прибульців були за спинами сокири та пили.
Тріск повалених дерев, що невдовзі залунав згори, не вщухав, за винятком короткої перерви, аж до смерку.
Вже потемки повернувся в долину загін, пропахлий свіжозрубаною деревиною.
Рубка лісу, що мала передувати підпалові, тривала три дні. На четвертий зробили вихідний. Аби розважити потомлених облавників, у «восковій коморі» мали показати виставу сільського жіночого самодіяльного театру.
Жінки напрочуд швидко домовилися з жандармами й підготували усе.
Запланували і здійснили все необхідне моя мати й тітка (як я її називав, хоч насправді вона доводилася мені двоюрідною бабусею), що віддавна опікувалася каплицею на пагорбі Покари за гріхи.
А заразом — і прибудовою для вистав «воскової комори».
Того дня на виставу запросили лише облавників із пониззя; чоловіків із селища та «висілка» до «воскової комори» не підпускали.
Увечері ринула злива. Дощові хмари напливали з лісу у верхів’ї річки.
Вода в річці почала помітно прибувати.
Мати з ранку не виходила з «воскової комори», полишивши на мене сестричку й хазяйство.
Тож я вирушив на звідини до бетонного містка посеред долини подивитися, наскільки піднялася вода.
На містку сердито перемовлялися про щось сільські пожежники в прогумованих капелюхах і лискучих у промінні ліхтарів плащах.