Маннергеймова робота посувалася швидко, і невдовзі спритним обертом кисті він наклав останній шов. Мозок Лізи знов було закрито, хоча тверда мозкова оболонка в тому місці, де раніше була скронева доля, осіла й потемнішала. Маннергейм, милуючись на своє творіння, гордо скинув голову, тоді відступив крок назад і стрімким рухом зірвав з рук гумові рукавички. Звук луною рознісся по всьому приміщенню.
— Все гаразд, — кинув Маннергейм. — Зашийте її. Тільки не витрачайте на це всього дальшого життя.
Жестом запросивши японців за собою, Маннергейм вийшов із зали.
Ньюмен зайняв його місце біля Лізиної голови.
— Ну, Лоурі, — сказав він, наслідуючи шефа, — подивимося, допомагатимеш ти мені чи заважатимеш.
Поклавши щиток кістки на місце, наче вирізаний трикутник із кавуна, і зав’язавши нитки швів, Ньюмен був готовий до заключного етапу. Форсепсами він захопив край рани й трохи вивернув його. Далі увігнав голку глибоко в шкіру черепа, пересвідчився, що захопив окістя, і вивів голку в розріз. Потім, перенісши голкотримача ближче до вістря голки, підчепив край рани і просмикнув гілку крізь шкіру. Лишалося зав’язати перший стібок. Продівши шовк з другого боку рани, він передав кінці нитки до нетерплячих рук доктора Лоурі, який мав скріпити їх вузлом. Вони повторювали ці рухи доти, доки рана не була схоплена по всьому периметрові чорними стібками швів. Тепер вона нагадувала велику застібку-блискавку на Лізиній скроні.
Протягом цього етапу доктор Ранада продовжував провітрювати легені хворої, натискаючи на діафрагму. Разом із останнім швом він зібрався дати Лізі чистого кисню, щоб нейтралізувати не засвоєні організмом рештки речовини, що паралізували м’язи. Його рука, працюючи в сталевому ритмі, знову натисла на діафрагму, але треновані пальці вловили незначну зміну реакції хворої порівняно з попереднім поштовхом. Останні кілька хвилин Ліза почала робити спроби дихати самостійно, і ці її спроби до певної міри утруднювали процедуру штучного дихання. Але зараз лікар не відчув цього опору. Він зник. Поглянувши на хвору й вислухавши її стетоскопом, він остаточно пересвідчився, що Ліза раптом перестала намагатися дихати. Перевірив реакцію периферійної нервової системи і побачив, що дія речовини, яка паралізувала м’язову діяльність, слабшає. Але чому ж хвора не дихає? Серце Ранади швидко закалатало. Анестезія нагадувала йому стояння на надійному, але вузькому виступі понад прірвою.
Ранада стрімко перевірив кров’яний тиск хворої. Він підвищився до 150 на 90. Протягом операції він стабільно тримався на 105 на 60. Щось скоїлося.
— Не йдіть! — кинув він Ньюменові, а погляд його тим часом ковзнув по кардіомонітору. Удари були рівномірні, та паузи між ними дедалі довшали, а зубці на осцилографі ставали все нижчі.
— Що сталося? — перепитав Ньюмен, вловивши тривогу в голосі Ранади.
— Не знаю. — Доктор Ранада перевірив венозний тиск дівчини, водночас готуючись ввести Лізі нітропрусід, щоб збити його. Досі Ранада вважав, що коливання життєвих показників відбивало реакцію мозку на хірургічне втручання. Але тепер він боявся крововиливу. Ліза могла спливати кров’ю — тому тиск у черепі підвищувався. Тоді послідовність симптомів ставала зрозумілою. Він ще раз виміряв тиск. Він виріс на 170 на 100. Відразу ж увів нітропрусід і, ще не вийнявши голки, відчув, як все в ньому опускається вниз і навалюється страх.
— Можливо, в неї крововилив, — сказав він, нахиляючись, щоб підняти дівчині повіки. І побачив те, чого боявся. Зіниці розширювалися. — Я певен — в неї крововилив! — скрикнув він.
Асистенти, що стояли обік хворої на різні боки від столу, втупилися один в одного. В обох промайнула та ж сама думка.
— Маннергейм оскаженіє, — вимовив доктор Ньюмен. — Краще покликати його. Ідіть! — звелів він Ненсі Донован. — Скажіть — обставини надзвичайні!
Ненсі Донован кинулася до апарата внутрішнього зв’язку й викликала сестер, що сиділи за столом у приймальні.
— Знову розтинати череп? — перепитав доктор Лоурі.
— Не знаю, — нервово відповів Ньюмен. — Якщо кровотеча внутрімозкова, краще було б зробити термінове сканування… Якщо ж на тому місці, де оперували — розтинати.
— Тиск підвищується! — в розпачі проговорив доктор Ранада, не відриваючи погляду від манометра. Він приготувався ввести ще одну дозу препарату, щоб збити тиск.
Асистенти наче заклякли.
— Підвищується! — закричав доктор Ранада, — на Бога, робіть же що-небудь!
— Ножиці! — гаркнув доктор Ньюмен.
Їх з ляском поклали йому на долоню, і він розрізав шви, які щойно закінчив накладати. Рана сама собою розверзлася, коли він дійшов до краю розтину. Як тільки він відвернув клапоть шкіри, ділянка черепа, яку випиляли для трепанації, подалася вгору. Здавалося, вона пульсує.