Проте він тільки посміхався й відводив очі, наче задивляючись у невідому далечінь.
Зміст бабусиних розповідей раптом розкрився начебто й випадково, але належним синові чином.
Повернуся трохи назад.
Досить давно приятелева дружина, що мала неабиякий хист до викладання музики, почала навчати сина гри на роялі, бо музика була єдиним приступним йому розумовим заняттям.
Звичайно, Т-сенсей не сподівалася зробити з хлопця з невправними пальцями блискучого піаніста. І мета її занять полягала в тому, щоб через музику відкрити дорогу до спілкування з моїм сином.
По деякому часі, коли син перейшов до середніх класів спецшколи, Т-сенсей стала навчати хлопця композиції.
Почалося з того, що якось, вправляючись у сольфеджіо, він записав мелодію в зовсім іншій тональності.
— Отак краще! — прослухавши записане, переконано заявив він.
Відтоді вчителька почала програвати його улюблені мелодії в різних тональностях.
Та й сам він почав пробувати щось подібне на своєму фортепіано.
Вчителька стала вводити до занять вправи під назвами «стрибуча мелодія» та «ланцюжок мелодій».
Перша з них стосувалася тональностей, друга ж — справжня вправа з композиції, коли Т-сенсей грала на фортепіано два-три такти якоїсь мелодії, а потім хлопець додавав власних кілька тактів і так далі.
Вправи вели сина до самостійного складання музики й розуміння гармонії.
Найбільш розвиненою з його здібностей була пам’ять. Ще зовсім малим він розпізнавав голоси аж п’ятдесяти диких птахів Японії.
Після занять музикою хлопець вкладався долілиць у своїй кімнаті й записував на п’яти лінійках нотного паперу мелодії разом із акомпанементом, що виникали під час уроку.
Скінчивши твір, він латинськими літерами надписував його назву й ховав аркуш до теки.
З пори зеленого листя, коли син здійснив самостійну подорож літаком, минуло вже півроку.
І тут дружина, впорядковуючи його теку з нотами, «знайшла аркуш нотного паперу з новим твором. На ньому було написано «Kowasuhito», цебто Руйнівник. То, виходить, мати розповідала йому цілий тиждень ті самі легенди та історію селища в лісовій долині, які я слухав стільки років від власної бабусі!
Я попросив пані Т. награти «Ковасухіто» на фортепіано і записав на магнітофонну касету. А тоді надіслав касету до лісової долини матері.
«Може, ти, мамо, і зверталася до сина, перш ніж почати розповідь, із звичайною примовкою: «Як ідеться про давнину, треба й вигадку слухати, наче правду. Гаразд?» Але не мала певності, чи він усе розуміє, хоч і відказує: «Атож!»
То тепер можеш пересвідчитися: він таки збагнув суть твоїх розповідей».
Ось що прагнув я переказати матері.
Минуло два роки.
Щоразу, як мені доводилося виїздити на захід Японії, я неодмінно завертав до лісової долини побачитися з матір’ю і послухати, що вона думає про те чи про інше.
І тут надійшов лист від сестри, який спочатку мене збентежив.
Хоч, власне, там не було нічого незвичайного. Кажу «спочатку», бо в міру того, як я його читав, збентеження поступалося місцем не знаному досі шокові.
«Ти знаєш, матуся не вміє надто виказувати почуття, — писала сестра. — Зараз вона, здається, спокійно обмірковує власне тривале життя. Тобі не варто летіти сюди зразу ж, але коли вибереш зручну часинку, то зазирни до нас…»
Відчуваючи якусь нову недугу, мати звернулася до старого приятеля — сільського лікаря з нашої лісової долини, який порадив їй лягти до лікарні в Мацуямі на обстеження. Розпитуваний сестрою, добряга-лікар зізнався, що матері необхідна операція, до того ж досить складна.
Він сподівався, що вона зможе одужати по важкій операції, покладаючись не стільки на силу її старечого тіла, скільки на знану йому міць духу.
Мати здогадалася, як стоїть справа, й чекала, як було для неї властиво, поки дочка й зять прийдуть радитися, що робити далі.
А тим часом, запевне, прийняла власне рішення й почала готуватися до від’їзду з долини.
Коли підготовка наближалася до кінця, сестра поїхала до Мацуями домовлятися в лікарні. Там усе минуло гладко, бо сільський лікар заздалегідь зв’язався з ними.
І от позавчора мати поїхала на зятевій машині до міста по той бік лісу…
Рішення матері та її підготовка ґрунтувалися на припущенні, що в її віці вона навряд чи повернеться знову в долину після операції.
З її однолітків у селищі залишилися лише лікар та отець-настоятель.
Мати спродала своє останнє майно — комору — тому ж чоловікові, який придбав у неї ділянку й пагорб поза домом. Виручених грошей разом із минулими заощадженнями мало вистачити на тривалий побут у лікарні.