Наприкінець розмови з Майклзом на Філіпса навалилася нова хвиля збудження. Він пам’ятав, що одним із гаданих діагнозів Лізи Маріно був розсіяний склероз. Що, коли б він натрапив на радіологічний метод діагностування цього захворювання? Це було б фантастично! Лікарі вже багато років билися над лабораторними способами виявлення цієї недуги. Мартін зрозумів, що треба ще кілька разів зняти й сканувати череп Лізи Маріно. Це буде непросто, бо її щойно прооперували, і необхідно буде одержати дозвіл Маннергейма. Але ж Маннергейм — сам дослідник, і Філіпс вирішив поговорити з ним відверто.
Двері було прочинено, і він гукнув до Гелен, щоб вона з’єднала його з нейрохірургом, а сам тим часом повернувся до рентгенограми Лізи Маріно. Рентгенологи називали такі зміни щільності тканин сітчастими, хоча тонюсінькі смужки здебільшого йшли паралельно, а не перетиналися, наче нитки в сітці. Роздивляючись плівку крізь збільшувальне скло, Мартін міркував, чи не могли нервові волокна сплести той візерунок, що він зараз вивчав. Але таке припущення не проходило, бо череп могли просвітити лише порівняно жорсткі рентгенівські промені. Роздуми перервав зумер. На другому кінці дроту був Маннергейм.
Філіпс почав розмову із загальних ввічливих фраз, зігнорувавши нещодавній інцидент з рентгенограмами в операційній. Спілкуючись з Маннергеймом, краще було забувати про такі сутички. Хірург здавався незвично мовчазним, тому Мартін продовжував пояснювати, що помітив якісь безсумнівно цікаві ущільнення тканини на знімках Лізи Маріно.
— Гадаю, їх варто вивчити, і я хотів би зняти череп і просканувати хвору, як тільки дозволить її стан. З вашого, звісно, дозволу.
Запала незручна тиша. Філіпс готовий був знову заговорити, коли Маннергейм вибухнув.
— Це що, жарт? Якщо жарт — то дуже низького ґатунку!
— Ні, я не жартую, — стурбовано проговорив Мартін.
— Слухайте, — закричав Маннергейм, і його голос зірвався на фальцет, — відділові радіології вже трохи запізно братися за аналіз її рентгенограм. О Господи!
В трубці клацнуло й почулося рівне гудіння. Егоцентричні манери Маннергейма сягнули, здається, нових висот. Мартін повісив трубку, поринувши в роздуми. Не можна було давати волі почуттям. До того ж лишалася ще одна можливість. Він знав, що Маннергейм не надто цікавиться хворими після операції. Ними опікувався старший ординатор Ньюмен. Мартін вирішив зв’язатися з Ньюменом і дізнатися, чи дівчина все ще в реанімації.
— Ньюмен? — спитала чергова сестра операційної. — Щойно вийшов.
— А-а! — проговорив Філіпс і переклав трубку до другого вуха. — Ліза Маріно все ще в реанімації?
— Ні, — відповіла сестра, — на жаль, вона туди так і не потрапила.
— Не потрапила? — до Філіпса раптом дійшло, чому Маннергейм так з ним розмовляв.
— Померла на столі, — пояснила сестра. — Трагічно, тим більше що це перший такий випадок у Маннергейма.
Філіпс повернувся до негатоскопа. Але замість рентгенограми Лізи Маріно перед ним виникло її обличчя — таким, яким він запам’ятав його вранці в приміщенні, де хворі чекали на операцію. Згадав, що вона здалася тоді безперою пташкою. Це видіння порушило йому внутрішню рівновагу, і Філіпс насилу змусив себе зосередити всю увагу на знімкові. Спробував уявити, про що можна було б дізнатися, коли б… Рвучко підвівся з табурета. Треба було перечитати історію хвороби Лізи Маріно. Він хотів дізнатися, чи зможе зіставити рисунок на знімкові з клінічними показниками й симптомами розсіяного склерозу в неврологічному анамнезі Лізи Маріно. Це, звичайно ж, не замінить додаткової рентгенограми, але принаймні щось дасть.
Проходячи повз Гелен, що жувала сендвіч, сидячи за столом, він попросив її зателефонувати до кабінету ангіографії й сказати, щоб починали без нього і що він скоро буде. Гелен похапцем проковтнула шмат і спитала, що відповідати містеру Майклові Фергюсону з приводу їхнього складу, наразі він знову зателефонує. Філіпс промовчав, удавши, наче не розчув. «До гицелів Фергюсона!» — сказав він подумки, завертаючи до центрального коридора, що вів до хірургії. Він навчився нехтувати наказами лікарняної дирекції.
Коли Філіпс дійшов до передопераційного приміщення, там усе ще чекали декілька хворих, але вже не було й сліду ранкового хаосу. Філіпс пізнав Ненсі Донован. Вона щойно вийшла з анфілади операційних зал. Він наблизився до неї, і вона посміхнулася.
— Важко було з Маріно? — спитав Філіпс співчутливо.