«Можна зробити підсумковий висновок, що пацієнтка, жінка двадцяти одного року, кавказького антропологічного типу, хворіла на прогресуючу скроневу епілепсію протягом року. Надійшла до лікарні з метою правобічної лоботомії під місцевим наркозом. Масоване медикаментозне лікування не справляло ніякого впливу на приступи. Вони ставали дедалі частіші, їм звичайно передувала аура гидкого запаху, а приступи позначалися підвищеною агресивністю й хіттю. Електроенцефалограмою встановлено джерела приступів у обох скроневих долях, при чому в правій значно активніше.
Першому приступу не передували ні травми, ні крововиливи в мозок. Хвора відзначалася добрим здоров’ям, хоча, як вона повідомила, мала атипові пап-мазки.
Крім патологічних відхилень, виявлених ЕЕГ, загальна неврологічна картина в межах норми.
Всі лабораторні дані, включаючи церебральну ангіографію та сканування мозку, в межах норми.
Хвора повідомила суб’єктивні скарги на певні утруднення при сприйнятті зорових образів, однак неврологічні й офтальмологічні дослідження не дали об’єктивного підтвердження. Хвора також скаржилася на короткочасну парестезію та м’язову слабкість, але записів про це немає. Найімовірніший діагноз: розсіяний склероз із супутніми приступами, але цілковитої певності немає. Хвору оглянув великий консиліум відділень неврології та нейрохірургії і дійшов одностайного висновку про необхідність правобічної скроневої лоботомії.
(Підпис) Джордж Ньюмен».
Філіпс обережно, наче Ліза Маріно могла ще відчувати, поклав історію хвороби на простирадло. Потім майже бігом повернувся до кімнати відпочинку хірургів і переодягся в свій звичайний костюм. Він мусив зізнатися, що історія хвороби не дала того, на що він сподівався. В ній згадувався розсіяний склероз, про який він знав і раніше, але не було жодної інформації, яка могла б замінити додаткові рентгенограми або ще одне сканування. Поки він переодягався, перед ним стояло бліде обличчя Лізи під машкарою смерті. Воно нагадало про те, що, оскільки дівчина померла під час операції, тіло, напевно, розтинатимуть. Знявши трубку настінного телефону, він зателефонував докторові Джеффрі Рейнольдсові з відділення патології, другові й однокурсникові по коледжу, і розповів про Лізу.
— Нічого ще не чув, — відповів Рейнольдс.
— Вона померла в операційній приблизно опівдні, — пояснив Філіпс. — Щоправда, вони не полінувалися її зашити.
— Нічого дивного, — відказав Рейнольдс. — Іноді в таких випадках покійників тягнуть до реанімації і тільки там оголошують про смерть, щоб не збільшувати відсотку летальності в операційній.
— Розтинатимеш ти? — спитав Філіпс.
— Не знаю, — відповів Рейнольдс. — Родичі спершу мають дати дозвіл на розтин.
— А якщо будеш, — продовжував Філіпс, — то приблизно коли?
— Зараз у нас купа роботи. Певно, надвечір.
— Мене дуже цікавить цей випадок, — сказав Філіпс. — Слухай, я не піду з лікарні, поки не скінчиться розтин. Ти міг би закинути слівце, щоб я асистував, коли дійде до мозку?
— Звичайно ж! — відповів Рейнольдс. — Усе буде гаразд, і всі будуть задоволені. А якщо розтину не буде, я повідомлю.
Запхавши хірургічного костюма до своєї шафки, Філіпс вибіг з кімнати відпочинку. Починаючи з останнього курсу коледжу, він щоразу страшенно хвилювався, коли не встигав чогось зробити. Біжучи по лікарні, що вирувала від діяльності, він був під владою цього ж неприємного відчуття. Він знав, що спізнюється в кабінет ангіографії і лікарі чекатимуть; пам’ятав, що має зателефонувати Фергюсонові, хоча волів би не помічати цього сучого сина; не забував, що слід поговорити з Робінсом з приводу техніків, що замірилися пуститися берега на всеньке ясне літо; і був певен, що в Гелен є ще дюжина невідкладних справ, які вимагають вирішення.
Пробігаючи повз томографію, Філіпс вирішив зробити гак. Кінець кінцем, що важили ще дві хвилини, коли він усе одно безнадійно спізнювався. Він увійшов до кімнати, де розпочав день, і з насолодою вдихнув повітря, охолоджене кондиціонерами. Прохолода була необхідна для справної роботи комп’ютерів. Деніс і четверо студентів з’юрмилися навколо екрана, що нагадував телевізійний, і були цілком захоплені тим, що бачили. Позаду стояв доктор Ньюмен. Філіпса ніхто не помітив, і він підійшов до екрана. Сенгер описувала лівобічну субдуральну гематому і показувала студентам, як згусток крові зрушив мозок праворуч. Ньюмен перебив її і висловив припущення, що крововилив відбувся всередині мозку, і кров, на його думку, в тканині мозку, а не на поверхні.