— Ні. Доктор Сенгер має рацію, — втрутився Мартін.
Всі повернулися, здивовані з того, що Філіпс у кімнаті. Він подався вперед і, вказуючи пальцем, описав класичні рентгенологічні ознаки субдуральної гематоми. Поза всіма сумнівами, Деніс мала слушність.
— Ну, переконали, — добродушно погодився гіьюмен. — Хворого треба класти на операційний стіл.
— І що швидше, тим краще, — додав Філіпс, порадивши також Ньюменові, де саме робити трепанацію, щоб легше видалити згусток. Хотів був розпитати старшого ординатора про Лізу Маріно, але передумав і не став його затримувати.
Перш ніж утекти самому, Мартін відкликав Деніс убік.
— Слухай, як щодо того, щоб шикарно пообідати після того, як ти снідала на одній ніжці?
Сенгер заперечливо похитала головою і посміхнулася.
— В тебе щось на умі. Ти ж знаєш — я сьогодні ввечері чергую.
— Знаю, — зізнався Мартін, — але я мав на увазі лікарняний кафетерій.
— Пречудово, — саркастично проговорила Деніс. — А твій теніс?
— Відміняється, — сказав Мартін.
— Тоді ти справді щось замислив!
Мартін засміявся. Він справді міг досі відмінити теніс лише в разі проголошення в країні стану облоги. Тому попросив Деніс підійти до його кабінету і разом продивитися денну порцію рентгенограм, по тому як вона скінчить сканування. Якщо студенти захочуть, можна взяти їх із собою. Вони швидко попрощалися, і Філіпс вискочив з кімнати. Він знову перейшов на біг. Йому хотілося набрати таку швидкість, щоб промайнути повз Гелен тінню, яку неможливо спинити.
7
Чекаючи в довгій черзі на прийом у лікаря, Лін Ен Лукас розмірковувала, чи правильно вона зробила, прийшовши до відділення невідкладної допомоги. До цього вона заходила до університетського медпункту, сподіваючись, що її оглянуть там, але лікар пішов о третій, і єдиним місцем, де допомогу могли надати відразу, лишалося відділення невідкладної в лікарні. Лін Ен хотіла була відкласти відвідини до наступного дня, але варто їй було взяти до рук книгу й спробувати читати, як вона зрозуміла, що йти треба негайно. Вона була сильно налякана.
В цей пізній пообідній час хворих було так багато, що черга просувалася зі швидкістю черепахи. Здавалося, що тут зібрався весь Нью-Йорк. Чоловік за Лін Ен був п’яний, одягнений в лахміття, і від нього тхнуло сечею та вином. Щоразу, коли черга рухалася вперед, він натикався на Лін Ен і хапався за неї, щоб не впасти. Попереду Лін Ен стояла дебела жінка. На руках у неї лежала дитина, з головою запнута в брудну ковдру. Жінка й дитина мовчки чекали своєї черги.
Широкі двері ліворуч від Лін Ен розчинилися, і черзі довелося пропустити багато каталок з жертвами автомобільної катастрофи, що сталася кількома хвилинами раніше. Понівечених і вбитих стрімко провезли крізь приймальню просто до кабінету невідкладної допомоги. Ті, що стояли в черзі, зрозуміли, що тепер доведеться чекати значно довше. В одному кутку сиділа родина пуерториканців і обідала смаженою куркою. Здавалося, їх не цікавить те, що відбувається в відділенні, і вони навіть не звернули уваги на прибуття жертв катастрофи.
Нарешті перед Лін Ен лишилася тільки дебела жінка з дитиною. З її мови було зрозуміло, що вона чужоземка.
— Мій дитина більше не кричати! — сказала мати реєстратові. Той відповів, що звичайно скаржаться на цілком протилежне. Жінка його не зрозуміла. Реєстратор попросив показати дівчинку. Жінка відкинула край ковдри, відкривши дитину кольору неба перед літньою грозою — темно-синьо-сіру. Дитина була мертва вже так давно, що встигла задубіти.
Це так уразило Лін Ен, що, коли надійшла її черга, вона не ладна була вимовити жодного слова. Реєстратор поспівчував їй і сказав, що треба бути готовою до всього. Відкинувши з чола пасмо каштанового волосся, Лін Ен знову віднайшла дар мови і назвала своє прізвище, номер студентського квитка і виклала скаргу. Реєстратор запевнив, що її приймуть, як тільки звільниться лікар.
Ще по двох годинах чекання Лін Ен Лукас провели довгим коридором і посадовили в маленькій кабінці, відокремленій від великого приміщення барвистими нейлоновими завісами. Тямуща на своїй справі сестра виміряла їй температуру, вклавши термометра до рота, перевірила тиск крові й пішла. Лін Ен сиділа на краєчку старої кушетки й прислухалася до звуків, що безперервно долинали зусібіч. Руки її спітніли від хвилювання. Їй було тільки двадцять, вона щойно вступила до університету й плекала мрію зайнятися медициною після проходження необхідного підготовчого курсу. Але зараз, озираючись на всі боки, завагалася. Вона собі все уявляла не так.