— Можливо, вона й бліда, — буркнув технік, — але виглядає краще від багатьох хворих, що надходили до нас з нейрохірургії. — Натиснувши на кнопку, він увімкнув сканер, і величезна, схожа на бублик махина почала обертатися навколо голови Лізи.
Притисшись одне до одного, Мартін і Деніс чекали перед екраном. У горішній частині виникла горизонтальна смуга, потім вона рушила вниз, очевидно пропонуючи їхній увазі першу проекцію. Кісткову оболонку було видно добре, але вміст не піддавався визначенню. Череп заповнювала однорідна темрява.
— Що за чортівня? — вирвалося в Мартіна.
Технік наблизився до пульта управління й перевірив, чи все там гаразд. Повернувся, спантеличено хитаючи головою. Почекали появи наступної проекції. Знову було видно лінії черепа, але вміст лишався однорідно непроникний.
— Апарат увечері працював справно? — спитав Філіпс.
— Прекрасно, — відповів технік.
Філіпс простягнув руку й відрегулював поле зору.
— Боже мій! — вирвалося в нього за мить. — Знаєте, на що ми дивимося? На порожнечу! Там немає мозку. Він зник.
Вони втупилися одне в одного водночас здивовано й недовірливо. Раптом Мартін повернувся й кинувся до сусідньої кімнати. Деніс із техніком рушили за ним. Мартін обома руками схопив голову Лізи й підняв її. Оскільки тіло задубіло, весь тулуб відірвався від столу. Технік підтримав труп, даючи Філіпсові змогу подивитися на Лізину потилицю. Тому довелося ретельно роздивлятися бузково-синю шкіру. Але він знайшов те, що шукав — розріз, який ішов знизу навкруг черепа. Його було зашито підепітеліальним швом, тому стібки були непомітні.
— Гадаю, що краще повернути тіло до трупарні, — стурбовано проговорив Мартін.
Зворотний шлях подолали швидко, майже не розмовляючи. Деніс не хотіла йти, але знала — Мартін потребуватиме її допомоги, щоб зняти тіло з каталки. Коли підійшли до печі для спалювання відходів, Мартін знову пересвідчився, що в трупарні нікого немає. Тримаючи двостулкові двері розчиненими, він махнув до Деніс і допоміг їй підштовхнути каталку до холодильника. Швидко відчинив важкі дерев’яні двері. Деніс дивилася, як його уривчасте дихання маленькими хмаринками пари тануло в холодному повітрі, поки він тягнув на себе каталку, задкуючи проходом. Вони разом підігнали її до старого дерев’яного візка і збиралися підняти тіло, коли в крижаному повітрі пролунав якийсь звук.
Серця в Деніс і в Мартіна швидко закалатали, і пройшло кілька секунд, перш ніж вони збагнули, що це біпер Деніс. Вона швидко його вимкнула, зніяковівши, наче це безцеремонне вторгнення було її провиною; схопила Лізу за ноги й на рахунок «три» допомогла перенести тіло на візок.
— Біля входу настінний телефон, — підказав Мартін, підіймаючи простирадло. — Зможеш поговорити, поки я приведу все до початкового вигляду.
Деніс не треба було прохати вдруге. Вона прожогом кинулася з трупарні. Але те, що сталося наступної хвилини, захопило її зненацька. Коли вона бігла до телефону, дорогу їй переступив чоловік, що йшов до прочинених дверей холодильника. Вона мимоволі скрикнула і притисла руки до грудей, гамуючи раптовий переляк.
— Що ви тут робите? — спитав чоловік на ім’я Вернер, наглядач трупарні. Він викинув руку вперед, хапаючи Сенгер за зап’ясток.
Мартін почув шум і з’явився на порозі холодильника.
— Я доктор Мартін Філіпс, а це доктор Деніс Сенгер. — Він хотів, щоб його голос звучав якомога впевненіше. Але пролунав він глухо й невиразно.
Вернер відпустив руку Деніс. Це був сухорлявий чоловік із вилицюватим, подзьобаним обличчям. Тьмяне світло не давало роздивитися його глибоко запалі очі. Орбіти здавалися порожніми, наче випалені отвори в машкарі. Тонкий та гострий ніс нагадував томагавк. На ньому був чорний светр, спереду звисав гумовий фартух.
— Що ви робите з моїми трупами? — спитав Вернер, проходячи повз лікарів і каталку. В холодильнику він перелічив тіла. Вказуючи на Маріно, спитав:
— Цю брали?
Оговтавшись від початкового шоку, Філіпс здивувався почуттям власності щодо мерців, які виказав наглядач трупарні.
— Не певен, що ви маєте підстави говорити «мої трупи», містере…
— Вернер, — сказав трупар, знову підходячи до Мартіна й майже тикаючи йому пальцем у обличчя. — Поки хтось не дасть розписку, що забрав ці тіла — вони мої.
Філіпс вирішив — краще не сперечатися. Рот Вернера з його тонкими губами зіщулився в тверду непримиренну лінію. Сам він здавався скрученою пружиною. Філіпс заговорив, але голос його вирвався незграбним писком. Прокашлявшись, «він почав знову.