Їхали мовчки. Філіпс роздивлявся вогні нічного міста, поки раптова злива не розмила їх. Двірники на передньому склі квапливо рухалися, змітаючи краплі. Вони перетнули ділову частину міста по П’ятдесят сьомій, з Круга Колумба рушили по діагоналі на північ, виїхали на Бродвей, а потім завернули на Амстердам-авеню. Ліворуч виник університет Колумбія. Філіпс упізнав його. Дощ припинився так само раптово, як і почався. На Сто сорок першій стріт звернули праворуч, і Філіпс нахилився вперед, поцікавившись, у якому вони районі міста.
— Гамільтон-Хайтс, — сказав водій, повертаючи ліворуч на Гамільтон-Терас і пригальмовуючи.
Таксі Вернера, що їхало перед ними, спинилося. Філіпс заплатив водієві й вийшов з машини. Хоча будинки вздовж Амстердам^авеню, поки вони їхали на північ, ставали дедалі нецікавіші, зараз Філіпс опинився у дивовижно привабливій місцині. Уздовж вулиці стояли химерні будинки, — їхні фасади відображали майже всі архітектурні стилі, починаючи з Ренесансу. Більшість споруд уже реконструювали, решта ще ремонтувалися. В кінці вулиці, що виходила на Гамільтон-Терас, Вернер увійшов до будинку з фасадом із білого вапняку. Вікна прикрашав готичний орнамент.
Коли Філіпс наблизився до будинку, у вікнах третього поверху засвітили світло. Зблизька було видно, що споруда зовсім не в такому гарному стані, як здавалося. Але її претензійність не псувала загального враження. Будинок здавався уособленням потьмянілої елегантності і свідчив про Вернерове уміння подбати про власний добробут.
Зайшовши до під’їзду, Філіпс вирішив: нічого страшного, якщо він постукає просто в двері квартири Вернера. Як і в будинкові Деніс, загальний вхід було замкнено, і до кожної квартири підведено індивідуальний зв’язок. Ім’я Гельмута Вернера стояло третє знизу.
Поклавши палець на переговорний пристрій, Філіпс завагався. Він не був певний того, що йому хочеться довести розпочате до завершення. Він навіть не знав, що слід говорити, але думка про Крістін Ліндквіст додала йому рішучості. Він натиснув кнопку і став чекати.
— Хто там? — з крихітного репродуктора крізь електричний тріск донісся голос Вернера.
— Доктор Філіпс. Я приніс вам гроші, Вернере. Великі гроші.
На секунду чи дві запала тиша, і Філіпс чув, як стукотить його серце.
— Хто ще з вами, Філіпсе?
— Нікого.
Сипле деренчання заповнило колись розкішний вестибюль. Філдас штовхнув двері й зайшов. Він піднявся на третій поверх пішки. Було чути, як за одностулковими дверима довго відмикали численні замки. Двері прочинилися, й тонка смужка світла лягла Філіпсові на обличчя. Він побачив одне глибоко посаджене око Вернера, що втупилося в нього. Брова над оком здивовано звелася. Господар звільнив ланцюжок і розчахнув двері.
Мартін рішуче пройшов до кімнати, змушуючи Вернера відступити до стіни. Посеред кімнати Мартін спинився.
— Мені не шкода заплатити, друже мій, — сказав він якомога самовпевненішим голосом. — Але я хочу знати, що сталося з мозком Лізи Маріно.
— Скільки можете дати? — Вернерові кулаки ритмічно стискалися й розтискалися.
— П’ятсот доларів! — сказав Філіпс. Він хотів, щоб сума виглядала спокусливо, а не була сміховинною.
Тонкі губи Вернера розтягнулися в посмішці і на худих щоках з’явилися глибокі зморшки. Стало видно маленькі квадратні зуби.
— Ви впевнені, що з вами нікого немає?
Філіпс кивнув.
— Де гроші?
— Тут, — Філіпс поплескав по нагрудній кишені.
— Гаразд, — промовив Вернер. — Що ви хочете знати?
— Все, — сказав Філіпс.
Вернер знизав плечима.
— Історія довга.
— Часу в мене досить.
— Я збирався був поїсти. Ви не голодні?
Філіпс похитав головою. В животі в нього все стислося.
— Як хочете, — Вернер повернувся і своєю дивною ходою вийшов до кухні. Філіпс рушив услід, швидким поглядом пробігши квартиру. Стіни обтягував червоний оксамит, стояли вікторіанські меблі. Все в кімнаті здавалося важким, низькопробним, і враження це посилювалося світлом єдиної лампочки під низько опущеним шовковим абажуром. На столі лежав дипломат Вернера. Поляроїдна камера, яка, напевно, була в дипломаті, лежала поруч. Там же був стосик фотографій.
Кухня була малесенька, з раковиною умивальника, крихітною газовою плитою та холодильником, — такого Мартін не бачив з дитинства. Це була шафка, вкрита порцеляновою емаллю, з циліндричною котушкою індуктора згори. Вернер відчинив холодильник і дістав сендвіч та пляшку пива. З шухлядки під раковиною взяв консервний ключ, зняв із пляшки металевий ковпачок і поклав ключ на місце.