Філіпс змінив напрям і рушив до зали періодики, де за столом консультанта сиділа дівчина років п’ятнадцяти на вигляд. Вона чула шум і стежила за Мартіном насторожено.
— Терміново… — проговорив Філіпс, — дезокси-глюкоза. Де можна про неї прочитати?
— А що це? — дівчина перелякано подивилася на Мартіна.
— Мабуть, один з цукрів, виготовлених із глюкози. Подивіться, я не знаю, що це. Тому мені й треба прочитати.
— Гадаю, ви могли б почати з «Хімічного реферативного» й проглянути «Індекс медікум», потім…
— «Хімічний реферативний»! Де він?
Дівчина показала на довгий стіл, підсунутий до книжкових полиць. Філіпс кинувся до нього й вийняв вказівник назв. Він боявся дивитися на годинник. Знайшов потрібну назву як підзаголовок у розділі «Глюкоза». Там було вказано том і номер сторінки. Коли розшукав статтю, почав читати її по діагоналі, але поспіх перетворив слова на безладну суміш. Він змусив себе читати зосередженіше і дізнався, що дезокси-глюкоза настільки подібна до глюкози, цього біологічного палива мозку, що вільно проходить через бар’єри системи кровообігу мозку, засвоюючись активними нервовими клітинами. Але, потрапивши в активні нервові клітини, вона не розкладається в процесі обміну речовин, а накопичується. Наприкінець короткої статті говорилося: «… радіоактивна дезокси-глюкоза показала себе перспективною сполукою для дослідження мозку».
Мартін різко згорнув книжку. Руки його тремтіли. Все починало ставати на свої місця. Хтось у лікарні проводив досліди по вивченню мозку на людях, які нічого не підозрювали! «Маннергейм!» — подумав Мартін. Він так розлютився, що відчув у роті гіркоту жовчі.
Він не був хіміком, але пам’ятав курс хімії ще достатньо добре, щоб зрозуміти — якщо сполуку, подібну до дезокси-глюкози, зробити радіоактивною, її можна вводити людям і досліджувати, як вона засвоюється мозком. Якщо вона дуже радіоактивна, наче та сполука, яку він виявив у гінекології, — вона уб’є клітини, що її засвоїли. Коли хтось схотів би вивчити анатомію нервових клітин мозку, він міг би вибірково руйнувати їх, користуючись цим методом. Саме руйнування нервів у мозку тварин лягло в основу нейроанатомії як науки. Достатньо жорстокий учений міг застосувати цей метод і до людей. Філіпса затіпало. Тільки хтось егоцентричний, наче Маннергейм, міг знехтувати моральною стороною такого досліду.
Зроблене Мартіном відкриття пригнітило його. Він не мав гадки, як Маннергейм умовив гінекологію співробітничати з ним, але, поза сумнівом, вони теж брали участь у дослідах. І адміністрація лікарні мала бути теж поставлена до відома. Інакше чому б Дрейк захищав Маннергейма, примадонну нейрохірургії, напівбога лікарні. Думка про злочинне співробітництво добила Мартіна.
Він знав, що Маннергейм користувався чималою фінансовою підтримкою з боку уряду. Мільйони й мільйони громадських грошей витрачались на його дослідницьку роботу. Невже саме через це в справу втрутилося ФБР? Невже Мартіна звинуватили в тому, що він загрожував великому науковому відкриттю, субсидованому урядом? Але не виключено, — ФБР і не знало, що в ім’я цього проводяться досліди на людях. Мартін не був новачком, коли йшлося про організаційну плутанину, де ліва рука не відала, що чинить права. Але те, що уряд, нічого не підозрюючи, санкціонує нищення людських життів в ім’я медичних досліджень, було гірким відкриттям.
Мартін повернув руку, щоб бачити циферблат годинника. За п’ять хвилин треба телефонувати Деніс. Він не вірив, що агенти заподіють їй якусь шкоду, але після того, як вони повелися з волоцюгами, не збирався ризикувати. Подумав про те, що може зробити. Він знав дещо з того, що відбувалося, — хоча й не все, але досить, щоб при підтримці впливової особи розкрити всю їхню змову. Але хто його підтримає? Хтось поза лікарняною ієрархією, але добре обізнаний на медичних закладах та їхній структурі. Спеціальний уповноважений у справах охорони здоров’я? Хтось із оточення мера? Комісар поліції? Мартін боявся, що всім їм устигли розповісти вже стільки брехні про нього, що на його перестороги вони не звернуть уваги.
Раптом Мартін згадав про Майклза, чудо-хлопчика. Той може поговорити з ректором університету. Одного його слова буде досить, щоб почати розслідування. Це ідея! Мартін кинувся до одного з телефонів і вийшов на місто. Набираючи Майклзів номер, він молив Бога, щоб той виявився вдома. Почувши знайомий голос, Мартін мало не закричав від радості.
— Майклзе, в мене страшне лихо!
— В чім річ? — спитав Майклз. — Де ти?