Давні двобічні петлі на дверях старого будинку медичного факультету завищали, коли Філіпс розчинив їх. Подолавши на спринтерській швидкості вигнуті мармурові сходи, Філіпс кинувся бігти понівеченим коридором, аж поки дістався до входу в старий амфітеатр. Тоді різко спинився. Всередині було темно — це означало, що Майклза доведеться чекати. Позаду була тиша. Він відірвався від переслідувачів. Але тепер влада знала, що він у комплексі медичного центру, і потрібен був тільки час, щоб його розшукати.
Мартін спробував перевести подих. Якщо Майклз не з’явиться з хвилини на хвилину — він змушений буде йти до Деніс, попри всю свою цілковиту безпомічність. Нетерпляче штовхнув двері до амфітеатру. На його подив вони відчинилися. Він переступив поріг, і його обступила чорна холоднеча.
Тишу порушило клацання, знайоме Філіпсові зі студентських років. Цей звук лунав, коли у великій аудиторії вмикали весь комплекс ламп. 1 так само, як і в минулі дні, приміщення наповнилося світлом. Вловивши краєм ока рух, Мартін подивився вниз, на дно амфітеатру. Звідти йому махав рукою Майклз.
— Мартіне! Який я радий бачити тебе живим і неушкодженим!
Тримаючись за перила, Філіпс пішов проходом, що колись вів між рядами лав. Майклз жестом запрошував Мартіна спускатися.
— Ти додзвонився ректорові? — закричав Філіпс. Вигляд Майклза вселив у нього перший за кілька годин проблиск надії.
— Все гаразд! — заволав Майклз. — Спускайся сюди!
Мартін рушив униз сходами. Вони були вузькі, їх перетинали кабелі, що вели до електронних компонентів, розміщених зараз гам, де раніше були лави. Поруч з Майклзом стояли ще троє. Напевно, він викликав їх на поміч.
— Треба негайно щось зробити для Деніс!
— Про це вже потурбувалися, — крикнув Майклз.
— У неї все гаразд? — спитав Мартін, на секунду спиняючись.
— Вона добре почувається і в безпеці. Іди ж сюди!
Чим нижче спускався Мартін, тим більше було гам обладнання і тим складніше було переступати через дроти.
— Я тільки що ледве відірвався від двох чолов’яг. Вони стріляли в мене в лабораторії нейрохірургії… — Він важко дихав, і голос його звучав уривчасто
— Тут ти в безпеці, — сказав Майклз, спостерігаючи, як його друг іде сходами.
Опинившись унизу, Мартін відірвав, нарешті, очі від захаращених сходів і поглянув в обличчя Майклзові.
— У мене не вистачило часу щось виявити в нейрохірургії, — проговорив Мартін. Тепер він бачив і трьох інших. Один був Карл Рудман, чемний молодий аспірант, з яким він зустрівся, вперше прийшовши до лабораторії. Двох інших він не пізнав. Вони були в чорних комбінезонах.
Не звернувши уваги на останні Мартінові слова, Майклз повернувся до одного з незнайомців.
— Тепер ви задоволені? Я сказав вам — він прийде сюди!
Чоловік, що не зводив очей з Філіпса, проговорив:
— Ви завели його сюди, але чи зможете ви контролювати його дії?
— Гадаю, що так, — відповів Майклз.
Мартін стежив за цією дивною розмовою. Його очі перебігали з Майклза на чоловіка в комбінезоні. Раптом він упізнав його. Це був убивця Вернера!
— Мартіне, — промовив Майклз м’яко, майже по-батьківському, — я хочу тобі дещо показати.
Незнайомець перебив його.
— Докторе Майклз, можу гарантувати, що ФБР не діятиме нерозважливо. Але я не можу відповідати за те, що робить ЦРУ. Сподіваюсь, ви це розумієте, докторе Майклз!
Майклз різко повернувся.
— Містере Сенсон! Я знаю, що ЦРУ вам непідлегле. Але мені треба поговорити з доктором Філіпсом.
Знову повернувшись до Філіпса, він сказав:
— Мартіне, я хочу показати тобі дещо. Ходімо.
Він зробив крок до дверей, які вели до сусіднього амфітеатру.
Мартін остовпів. Його руки прикипіли до бронзових перил, що оточували дно амфітеатру. Полегкість перетворилась на розгубленість, а з розгубленістю навалилися глухі розкоти страху.
— Що тут відбувається? — спитав він нажаханий, чітко вимовляючи кожне слово.
— Якраз це я хочу тобі показати, — сказав Майклз. — Ходімо!
— Де Деніс? — Філігіс не зрушив з місця.
— Вона в цілковитій безпеці. Повір мені. Ходімо ж! — Майклз підступив до Філіпса й потягнув його за руку. — Дозволь мені показати тобі дещо. Та заспокойся ж! Деніс ти побачиш за кілька хвилин.