Лише тепер ця тупа тварюка спромоглася поглянути на табло. Коли полковник знову повернувся до нас, обличчя його пожовкло.
— Коннолі! — дико заревів полковник.
— Слухаю, сер!
— Вибуховий механізм бомби вимкнуто?
— Ні, сер, ввімкнуто, — відповів Коннолі якимсь чужим голосом. — Бомба ось-ось вибухне.
— Навіщо ти це зробив? Мерзотник! — кричав Купер.
Я знову подивився на табло — бомба невблаганно летіла до своєї цілі… Яка ціль, чи взагалі щось могло бути ціллю? Внизу під нами був Рим, мільйонне місто, населене невинними людьми. Як це могло статись, який диявол вселився в душу Коннолі?
Коли я підвів погляд, Купер тримав пістолет, наведений на Коннолі. Тої ж миті пролунав оглушливий постріл, Коннолі зворухнувся, але залишився на своєму місці. Купер кинувся до навушників.
— «Ка-3», чуєш мене? — кричав він як ненормальний. — «Ка-3» чуєш? Спиш, тварюко? Говорить полковник Купер. «LZ-8». Бойова тривога! «LZ-8». Бойова тривога. Термоядерний напад на Рим і базу…
— Нещасні, — ледь чутно промовив Коннолі.
Він мав рацію, ніяка сила не могла порятувати тих, хто був унизу. Ні сирени, ні панічні завивання сигналізацій не спроможні їм допомогти. Я вже уявляв, як сповнені жаху льотчики зриваються зі своїх постелей, хапають одяг, в дикій безтямі скупчуються біля дверей. Даремно, все даремно… Величезний вибух не зможе наздогнати тільки нас, зараз тільки ми для нього недосяжні.
Я не зводив очей зі стрілки, яка повільно і невідворотно наближалась до червоної лінії, аж поки вони злились.
— Полковнику, бомба вибухнула! — мертвим голосом доповів спостерігач.
Так, ніхто, навіть Купер, ніколи не бачив вибуху водневої бомби. Досліди з атомною і термоядерною зброєю давно вже були заборонені. Зараз ми всі спостерігали за тим, про що не раз доводилося чути. Спочатку спалахнуло невелике сліпуче сонце і відразу засяяло в усіх ілюмінатора А потім зникло. З обличчя Землі в цю мить зникли сотні тисяч живих людей. Тільки Коннолі не бачив білого жахіття, що його зробив своїми руками. Я поглянув на нього— голова була відкинута сам він був схожий на мерця. Як не дивно, в цю мить я не думав про інших, серце боліло за нього.
— «Ка-3», чуєш мене? «Ка-3», чуєш мене? — надривався Купер.
Але радіостанція бази, схованої в залізобетон на тридцять метрів під землю, не відповідала. Тоді Купер почав викликати командування військово-повітряних сил. Я знову повернувся до Коннолі і доторкнувся до його руки. Вона була тепла, Коннолі ще жив. Зі свого місця я не бачив, куди йому влучила куля, видно було тільки кров на устах.
— Коннолі, — тихо погукав я.
— Чую, Джеку…
— Навіщо ти зробив це, Коннолі? — з відчаєм запитав я. — Навіщо?
— Треба було, — ледь чутно відповів він.
Мені видалось: я не розчув.
— Що ти сказав?
— Рим повинен був загинути, — з великим зусиллям відповів Коннолі. — Щоб урятувати світ…
— Ти збожеволів… Ти не в собі…
— Ні, Джеку, збожеволів не я. Вони забули Хіросіму, вони все забули. Вони знову збожеволіли. Треба, щоб побачили ще одну, набагато страшнішу Хіросіму. Треба — щоб протверезіли назавжди. Інакше загине весь світ, загине все, що…
Далі я не чув. Купер знову розкричався. Напевне, його з’єднали з головним командуванням, там хотіли когось розбудити. Голос командира зовсім захрип, важко було зрозуміти, що він говорить. Він замовк у чеканні.
— Мойсей! — прошепотів Коннолі.
— Не розумію тебе…
— Мойсей. — повторив він. — Старий Мойсей… Він урятував свій народ. Кам’яний, він врятує весь світ через власне самознищення…
Тільки тепер я зрозумів його, свого нещасного, одинокого побратима. Тільки тепер зрозумів його трагічну жертву. Зрозумів останні слова мого друга і весь останній його день, який він провів, уже будучи приреченим, щохвилини переживаючи жах, подібний до щойно відчутого нами. Він наче утратив свідомість, він ще дихав. Я навіть не помітив, коли він помер, адже був у полоні жахливих подій.
Нарешті Купер зв’язався з відповідними особами. Не поспішаючи, він ясно і чітко доповідав, що о такій-то годині душевнохворий член нашого екіпажу скинув водневу бомбу на Рим. Найстрашніше було те, що йому одразу, без будь-яких додаткових уточнень, повірили. Дали нам новий повітряний коридор через Альпи до Західної Німеччини. Коли розмова закінчилась, Купер відкинувся на спинку крісла і хвилин п’ять сидів нерухомо.
Летіли у повному мовчанні, мовби назавжди ізольовані від усього світу. Купер знову випростався, навушники не знімав. Ні разу не повернувся до нас, наче гребував нами. Його худа шия була біла як крейда, обличчя інших членів екіпажу виглядали не краще. Земля під нами так само світила мирними вогнями і раптом погасла. Полковник нервовим жестом поправив навушники і вислухав короткий наказ. Коли повернувся до нас, обличчя його було бліде, як у мерця. І голос звучав якось мертво: