— А знаєш, я сердита на тебе, — нарешті озвалась вона. — Чому ти ніколи не водив мене сюди?
— Не думав, що тобі тут сподобається.
— А чому б і ні?
Я замислився.
— Як тобі сказати, тут немає нічого визначного. Зовсім нічого, крім трави і дерев.
— Але ж це все! — докірливо мовила вона.
Я здивовано поглянув на Ельзу.
— Ти сама мені говорила, що для тебе все на цьому світі-люди.
— Так, я не відмовляюсь від своїх слів, але це все, що їм треба. Я не розумів, жартує вона чи говорить серйозно. Ніколи раніше не чув, що людям необхідні трави і дерева. Якби це було так, їх би продавали в магазинах.
— Я не зовсім розумію тебе, — промовив я. — Справді, туг гарно. Але якщо мене примусять бути тут тиждень, я зненавиджу це на все своє життя. Напевне, і ти.
Вона замислилась, потім ледь помітно зітхнула.
— Мабуть, ти маєш рацію, — відповіла тихо. — Ми всі мовби в зачарованому колі. І, може, ніколи з нього не вирвемося…
Я знову не міг її зрозуміти. В моєї Ельзи іноді з’являються такі дивні думки, що я дивуюсь, звідки вони беруться. Може, від її стародавньої історії та дитячої наївності. Або виною тому професор Богомолов, який своєю юнацькою захопленістю нагадує давніх рицарів. Ми довго мовчали, милуючись чудовою панорамою. Я почав думати, що це вже занадто. Бачив в університеті кількох снобів, які весь час зітхають за природою, а між тим до справжнього дерева навіть не доторкалися.
— Це рай. — нарешті озвалась Ельза.
— Якщо це так, виходить, він нам не потрібний…
Вона піднялась на ліктях і уважно подивилась на мене:
— Чому ти так думаєш?
— Я взагалі не думаю. Але ж сьогодні про це говорив Богомолов.
— Він мав рацію, — відразу відгукнулась Ельза. — Тисячу разів. Людина не може жити в раю. Людина повинна лише прагнути до нього.
— Ось бачиш? Значить, я помилився, коли привів тебе сюди.
— НІ, ти не помилився, — сумно промовила вона.
Ніколи раніше я не бачив Ельзу в такому стані. Я. розумів, це, напевне, передстартова лихоманка. Саме так. І її тривоги небезпідставні. Адже їй не стадіоном пробігти, а летіти в незнане.
— Ельзо, ти переконана, що саме ти маєш це зробити? — сумно запитав її.
— Це необхідно, Ніку.
— Але всі говорять, що це надзвичайно небезпечно.
— Не всі, Ніку. Лише деякі невігласи-журналісти.
— І вчені, Ельзо… Я читав виступи відомих учених.
— То було раніше, з рік тому. Зрозумій, Ніку, ми вже відправили на Марс 62 капсули. Всі прибули туди не ушкодженими.
— Але вони були без людей…
— Яке це має значення? В основі один і той же принцип. Ти ж знаєш, ми відправили в них не менше двох дюжин мавп та інших тварин. По прибутті всі почували себе добре.
— І все ж три капсули не долетіли, — заперечив я. — Зникли, як імла, на очах журналістів.
Ельза вперто похитала головою.
— Це було двадцять місяців тому, Ніку. Зараз інша справа. І не думай більше про це, безпека гарантована.
— І все ж я не розумію, чому саме ти?
— Я! — відповіла вона з викликом. — Тому, що хочу бути першою з тих, хто полетить туди!
Я ображено замовк. Зрозуміло, в її думках місця для мене не було.
— Це почуття називається суєтністю. — незадоволено підсумував я.
— А ти з суєтності став чемпіоном світу? — скривившись, спитала Ельза.
Я вже шкодував, що почав цю непотрібну розмову.
— Ні, з необхідності. Що робити, коли маю такі прудкі ноги?
— І я з необхідності, Ніку, — втомлено відповіла Ельза. — Що робити, я ж менша від інших. Все ж без мавпи не можна…
Згодом, коли ми пішки повертались із парку, Ельза сама продовжила перервану розмову.
— Ти й сам бачиш, Ніку. немає іншого виходу. Людство опинилося в замкнутому колі. І йому приємно крутитись у ньому, воно не хоче розірвати його. Воно звело своє благополуччя і безпеку мало не в культ. Цей спосіб життя видається Йому настільки досконалим, що ні до чого іншого воно вже й не прагне.
— Хіба це так погано, Ельзо? — сумно запитав я.
— Погано! — різко відповіла Ельза. — Як ти не розумієш, це дуже погано. Вже ціле століття науки, зокрема філософія, топчуться на одному місці. Немає відкриттів, ми живемо минулими досягненнями.