— Ти не згоден зі мною? — ображено спитала вона.
Так, я не хотів з нею погоджуватись. Не знаю, чи вичерпались шанси людства, але своїх власних ми навіть не спробували. Невже ми не можемо знайти щастя удвох, думав я, але так і не сказав про це.
— Не згоден.
— Чому. Ніку?
— Бо немає гарантії, що в далекому космосі ми не потрапимо в таку ж пустелю, як наша Сонячна система. Але навіть якщо допустити, що там нас чекають великі несподіванки, що з того? В той новий світ матимуть можливість потрапити тисячі, а нас мільярди. Чи ти хочеш, щоб усе людство розлетілось по космосу, назавжди полишивши нашу Землю? В пошуках якихось ідеалів? Думай як хочеш, але для мене це несприйнятно, Я хочу знайти своє щастя на Землі. Краще загинути тут разом з усіма, ніж назавжди залишити Землю.
Мені здалося, Що обличчя Ельзи витягнулось і стало сумним. Ніколи мені не доводилося бачити такого нещасного людського обличчя. Я хотів простягнути руку, приголубити її. Але не зробив цього, так і не зробив.
— Ніку, — обізвалась вона, і я вловив у її голосі нотки розпачу.
— Слухаю тебе, Ельзо.
— Уяви собі, що ми відкриємо у космосі землю обітовану… Тоді чому б не повести туди все людство? Чому б не залишити нашу виснажену Землю?
— Ельзо, мила, кілька хвилин тому ти сама говорила, що людство не може жити в раю.
— Все одно, Ніку. Важливо вирушити…
— Я не піду, Ельзо… Врешті Ханаан не був ні багатший, ні квітучіший за Єгипет.
— І Мойсей знав про це, Ніку. І, незважаючи на це, він вирушив до нього. Не поспішав, ішов пліч-о-пліч з іншими. Не розумієш чому?
— Таки не розумію.
— Заради інших, Ніку. Заради тих, хто вірив і чекав. В цьому було його особисте щастя, його рух…
Я відчув себе чи то дуже стомленим, чи змученим.
— Я можу дуже просто відповісти на це, Ельзо! — згодом промовив я. — Справа в тому, що для мене «інші» — це ти. Ти і все, що тебе оточує. Для мене ви — мій рух до мети. І це не просто слова, це мої почуття. Можеш вважати мене звичайним і посереднім, але це так.
Ельза зупинилась і здивовано поглянула на мене.
— Але це значить, що ти щасливий, Ніку! — мовила вона і несподівано заплакала. — Але я — ні… Я мушу, як Мойсей, іти через пустелю. Мушу шукати обітовану землю. Я прагну цього, чи ти розумієш це?
Вона замовкла і нервовим жестом витерла з щік сльози. Більше говорити не було сенсу, я розумів, що я поза її думками, почуттями і прагненнями. І все ж у її житті було і для мене якесь місце, місце брата чи приятеля. Але це мене не радувало, швидше засмучувало. Ельза, схоже, зрозуміла, що зайшла надто далеко, схопила мене за руку.
— Це все дурниці, Ніку, — сумовито сказала вона. — Я нікуди не дістанусь у своїй жалюгідній капсулі. Лише за мить на Марс, а потім — два тижні зворотного шляху…
Оскільки я засмучено мовчав, вона м’яко додала:
— Давай чогось вип’ємо… Від цих балачок геть пересохло в горлі.
Ми зайшли до буфету спортивного табору, випили по келиху лимонного соку. Тут було гамірно, мої колеги привітно вітались зі мною, трохи здивовано розглядаючи Ельзу. Вона не була схожа на спортсменку, наші дівчата були порівняно з нею справжніми колосами. До нас підсів Дік, мій старший тренер. Я познайомив його з Ельзою, він обережно потиснув її пальці своєю величезною рукою. Дік був чоловік простий і відвертий, тож спитав зразу:
— Чому ви такі пригнічені? Наче повертаєтесь з похоронів.
— Щось на зразок того, — відповіла Ельза.
Вона вже взяла себе в руки, віднайшла в собі сили для жартів. Дік здивовано відклав свій величезний сандвіч.
— Що значить «щось на зразок того»? — здивувався він. — У світі нема нічого, схожого на похорон…
— Є, — коротко відповіла Ельза.
— Що саме?
— Наприклад, народження.
— Де там, — засопів Дік. — Народження — це зовсім протилежне.
— Протилежне — ще не значить різне, — посміхнулась Ельза. — Як, на вашу думку, два кінці метра не однакові?
— Звичайно, ні. З одного боку — нуль, з протилежного — сто.
— Правильно, — погодилась Ельза. — А коли метром щось міряєте, чи дивитесь, з якого краю починати?
— Звичайно, — не здавався Дік.
— А на мою думку, це зайве. Як метр не повертатимеш, реальна міра залишиться такою ж, чи не так?
— Схоже, що так! — засміявся Дік.
Згодом, трохи подумавши, додав:
— Розумна дівчина. Ви вдвох могли б стати чемпіонами нашої вікторини…
Я нічого не відповів на цей сумнівний комплімент. Добре, що Ельза пожвавішала і забула про неприємну розмову. Але коли Дік пішов від нас, знову запанувало неприємне мовчання.