— А тепер у воду! — наказав він.
Коли я виліз із басейну, болю вже не було. Рана гоїлася з неймовірною швидкістю.
— Ти не тільки класний масажист, а ще й знахар! — посміхався я. — Була б свята інквізиція, мав би ти клопіт.
— Все в ось цій сумці! — з трохи перебільшеним пафосом сказав Зозінго. — Я її ні на що не проміняю!
— А я й не збираюся в тебе її вимінювати.
— Вона тобі ні до чого. Тут у мене такі речі, на яких люди вже давно перестали розумітися.
Це не вперше він так поводив себе. Час від часу на нього щось находило.
— Головне — знати, в чому сенс життя, — сказав я йому, але він був нечутливий до гумору.
— Тобі ніколи не спадало на думку, що ми земляки? — запитав він несподівано.
Земляки? Бо вже чотири роки день у день разом? Ми часом дратували один одного, про деякі речі взагалі не розмовляли. Про що він тепер говорив? Про минуле? А чи було воно в мене взагалі?
— Ти наче якось казав мені, що народився десь у Південній Америці… — пригадав я давню подію.
— А ти хіба ні?
— Не було б серії Великих призів, я нізащо не вибрався б з Європи.
— А де ти навчився бігати?
— Це в мене від природи, а ти, Зозінго, зумів розвинути мої здібності.
— У дитячому будинку, — пригадував я вголос, — був один вихователь, він перший мене помітив. Він літав на змагання бозна-куди, а коли не міг, то не відходив од мультивізора. Знав абсолютно всіх чемпіонів, володарів Кубка світу й Великих призів щонайменше за останніх п’ятдесят років. Він перевів мене до іншого класу, і я дивився мультивізор удвічі більше, ніж доти.
— Він добре зробив, — промовив Зозінго не без єхидства. Інколи мій тренер любив під’юджувати, так само, як любив після вечері посмакувати чорною сигарою. — Саме тоді я нидів у Сан-Паулу, був асистентом старшого тренера Сантоса. Ми ще жили славою наших недавніх чемпіонів світу, але вже не могли виховати нового чемпіона. Це ставало нестерпним. Шеф боявся, що його витурять у три шиї, якщо не дістане справжнього бігуна, ти ж знаєш, як то буває…
Я лише кивнув.
— Одного разу, коли ми бігали з самого ранку, бо спека потім не давала дихати на стадіоні, з’явився засмаглий чоловік із зухвалими очима; він обвів поглядом увесь майданчик і кинув під ноги недопалок. «Де ви знаходите цих сновид?» — поглузував він з мене. Я не вперше діставав такі уколи. В газетах нас паплюжили щопонеділка і часом аж до суботи. І все-таки ми отримали державну дотацію, яка була ще вищою, ніж попередня. «Може, ви хочете попрацювати замість мене? Чи спробуєте сам десять кеме? Тільки обережно, щоб вам не пороздирало «асфальт» у легенях!» Але чоловік лише запалив нову сигарету й посміхнувся. «Я відкинув би ратиці після ста метрів при вашому божевільному темпі, — сказав він. — Але оцей хлопець бігати вміє».
Аж тоді я побачив індіанця. Ребра у нього випиналися, мов у шкапи. Він мав такий вигляд, ніби востаннє їв ще на різдво. Я знизав плечима — навіщо сперечатися? Повів індіанця на бігову доріжку й увімкнув секундомір. У глибині душі я радів, сподіваючись, що той хлопець прилізе до фінішу рачки, тоді я посміюся з них обох.
— Ти не можеш трохи стисліше?
— А що, нудно слухати? Секундомір справді показував неймовірний час: менш як двадцять п’ять хвилин.
— Звичайний забіг?
— З усіма перешкодами. Це виснажило індіанця, чорні очі згасли, волосся здалося ще темнішим. Та якби його хтось підгодував… — Зозінго вже знову фантазував. — Він би років десять не знав суперників! Той чоловік потім розповів мені, що зустрів індіанця десь у долині Оріноко, коли прокладали другу трансконтинентальну автостраду. Чоловіка вкусила була отруйна гадюка, й він побоювався, що навіть сироватка не допоможе. Цей хлопчина-індіанець не відходив од нього ні на крок. Будівництво розігнало останні вільні племена в незаймані ліси, а більшість воїнів узялася за лопати.
До роздягальні ввійшов чоловік у темно-синьому піджаку, секретар Адам. Він зупинився наді мною, тримаючи руки в кишенях. У нього була дуже самовпевнена усмішка.
— Перо старіє, — кивнув він на мене, навіть не привітавшись. Скільки йому могло бути? Тридцять? Тридцять п’ять? Від його модних змащених вусиків мені вивертало шлунок. Може, все це лише заздрощі? Я чомусь був певен, що з Адама не вийде нічого іншого, крім слухняного лакея. — Ти виступаєш уже п’ятий сезон, чи не так?
— У жовтні мені виповниться двадцять один, — відповів я.