— Нам потрібен молодший, з вогником. І головне — такий, що вигравав би Великі призи!
— Хіба я не вигравав?
— Сьогодні не виграв.
— Постривайте, Адаме, — несподівано взяв мене під захист Зозінго. — Я вас запевняю: Перо в такій формі, якої ще в нас ніхто не досягав. Зрештою, ви самі знаєте, що він сьогодні зробив — просто упустив шанс.
Секретар Адам його принципово ігнорував.
— Перо, ми розриваємо контракт. Це вирішено. До кінця сезону залишилося два змагання, еге ж?
Я здивовано подивився на тренера, ніби він міг мені чимось допомогти. Зозінго тільки кивнув і знітився.
— Надалі рухайся швидше, щоб тебе взагалі хтось узяв.
Якби ви викладалися на Великих призах, то вас би знало добрих п’ять мільярдів людей. Ваші імена з самого ранку з’являлися б у телепринтовому агентстві, їх вимовляли б, наминаючи високоякісну синтетичну шинку та найароматніші помідори з величезних антарктичних теплиць і сахарських садків. Один електронний геній, який проробляв сто мільйонів, чи мільярдів операцій за тиждень, зумів би протягом чотирьох мільйонних секунди перекласти ваше ім’я всіма мовами людства.
А взагалі, це не найгірше життя…
Добре відпочивши, організм прокидається сам — рівно о сьомій. За дві години я вже був на доріжці, пробував звичайні дистанції та з перешкодами, тренував швидкість і витривалість. Протягом дня я повертався сюди ще тричі. Зозінго називав це чотирифазовим тренуванням. Перед вечерею я пробігав двадцять п’ять кілометрів, аби трохи виголодатися. Життя пролітало в шиповках, перед порожніми трибунами, під гучномовцем Зозінго, що час від часу гримав на мене: «Натисни!», «Хай тобі чорт!», «Та прокинься ж!». П’ята фаза відбувалася на масажному столі.
Тренер поступово підключав мені до м’язів ніг електричний струм, регулюючи напругу маленьким хромованим приладом, який легко вміщався в кишені. Електрика збуджувала м’язи й зміцнювала їх дужче, ніж сам біг. Тренуватися лежачи — це мені подобалося! На жаль, доріжка потребувала більшого, ніж м’язи нижніх кінцівок, але я вважав, що мине час і людина подолає й це, винайде тренажери, які зміцнюватимуть одночасно серце, легені й усе інше.
Закінчення денної програми я чекав не тільки через каторжну роботу. З’являлася можливість промовити кілька слів бодай за вечерею в окремій кабіні ресторану, вмонтованого просто в трибуни. Мало хто здогадувався, яким самотнім почуває себе стаєр, скільки безконечних монологів виголошує сам до себе протягом довжелезного тренувального дня.
З ресторану до дому мені було лише на поверх вище. Зозінго мешкав унизу, в місті, але часто на годину-дві затримувався. Ми розмовляли про Великі призи, рекорди, доріжки, суперників, легенди, все було як у дзеркальному лабіринті. Про що інше ми могли б говорити? І так завжди, поки нас це втомлювало.
Сьогодні нам добряче зіпсували настрій, і розмова гасла, як полум’я без кисню.
— Роже, годі про це думати, — порушив мовчанку Зозінго.
Він налив грейпфрутового соку, за звичкою я дозволив себе обслужити. Зозінго завжди влаштовував усе до останньої дрібнички — внизу в ресторані й на шляху до змагань.
— Залишились останні два Великі призи — й кінець.
Нічого нового не було в моїх словах, та я ненавидів зміни. Мене терзав страх перед майбутнім.
— Усе залежить тільки від тебе. В неділю почнеться останнє коло Кубка світу, а пізніше, в Манілі, — фінал чемпіонату світу.
— А потім?..
— Ти тільки заспокойся. Маєш усі шанси на перемогу.
— А що, коли не виграю?..
— Просто мусиш викластися, як каже твій приятель пан Адам.
— Ти знаєш, скільки бігунів хоче бути першими на фініші?
— Мабуть, знаю краще, ніж ти, але тепер — у ліжко!
— Ні! — заявив я тоном вередливої дитини. — І взагалі, ти ще не до кінця розповів про ту пригоду.
— А ти справді хочеш про неї почути? Ну, той чоловік тільки подивився в мою жменю, на секундомір, і запитав: «Кажете, біжить добре?» Він пробелькотів іще щось незрозумілою мовою, а тоді пояснив, що прийде по того хлопця через рік.
Я побіг до шефа, щоб зарахував індіанця на наступні відбіркові змагання. Я не сумнівався: якщо індіанець не збожеволіє на дистанції або в колотнечі після старту йому не зламають ногу, то наступний Великий приз в нашій кишені.
— Наскільки Я тебе знаю, все це, звичайно, вигадка. Просто цікаво, як ти виплутаєшся, — сказав я відверто. Хоча мені справді було цікаво.
— Шеф зажадав спочатку випробувати індіанця. Ніхто мені не вірив, — сказав Зозінго. — Коли я привів індіанця, в кабінеті шефа було порожньо. На столі сидів не дуже великий, але страшенно отруйний чорний павук. Я його відразу помітив і, кинувшись до вікна, майже затуленого диким виноградом, загорлав: