— А що, якби хтось попросив тебе вийти за нього заміж і не подивився б, що ти вдова і в такому віці? — ніби мимохідь запитав він.
Вона засміялась, усе її обличчя взялося зморшками, як то буває в старих людей, коли вони сміються, і спитала у свою чергу:
— Ти маєш на увазі вдову Урбіно?
Флорентіно Аріса завжди забував, — хоча не мав би забувати цього ніколи, — що жінки сприймають насамперед прихований зміст запитань, а не самі запитання, і Пруденсії Пітре ця риса була притаманна більше, ніж будь-кому. Він весь похолов від такої моторошної проникливості й спробував вислизнути в бічні двері.
— Я мав на увазі тебе.
Вона знову засміялася.
— Можеш морочити свою небіжчицю матір, царство їй небесне.
І стала наполягати, щоб він виклав їй усе, що проситься йому на язик, адже ні він, ні будь-який інший чоловік не став би будити її о третій ночі, та ще й коли вони стільки років не зустрічались, аби тільки випити з нею портвейну та поїсти чорного хліба з консервами.
— Так буває лише тоді, коли людина шукає, з ким би їй поплакати, — сказала вона.
Флорентіно Аріса вдарив відбій.
— Може, вперше ти помилилася, — сказав він. — Сьогодні в мене більше підстав співати.
— Ну, то заспіваймо, — відповіла вона.
І ще дзвінким голосом завела популярної в ті часи пісні: «Рамоно, не можу жить без тебе я». Це стало фіналом їхньої нічної зустрічі, бо Флорентіно Аріса не наважився б грати в заборонені ігри з жінкою, яка дала досить доказів, що здатна заглянути йому в саму глибінь душі. Він вийшов від неї у зовсім інше місто: повітря було напоєне пахощами останніх червневих жоржин, а вулицею часів його юності сунули у вранішніх сутінках вдови до заутрені, що починалася о п’ятій ранку. Але сьогодні не вони, а він переходив на протилежний тротуар, щоб ніхто не побачив його сліз, яких він уже не міг стримувати, і це були не ті сльози, що збирались у нього в душі після півночі, як думалося йому, а сльози, які він ковтав протягом п’ятдесяти одного року, дев’яти місяців і чотирьох днів.
Він утратив відчуття часу, а коли прийшов до тями, сам не знаючи, де він є, то перше, що побачив, було вікно, залите сонячним промінням. Голос Америки Вікуньї, яка грала в саду в м’яч із молодими служницями, остаточно повернув його до дійсності: він лежав у ліжку своєї матері, чий альков зберігався недоторканим і де він мав звичай спати, щоб почуватися не таким самотнім у тих рідкісних випадках, коли його мучила самотність.
Біля ліжка висіло велике дзеркало з корчми дона Санчо, і Флорентіно Арісі досить було глянути в нього у хвилину пробудження, щоб побачити Ферміну Дасу, віддзеркалену в глибині. Він знав, що була субота, бо саме в цей день шофер забирав з інтернату Америку Вікунью і привозив її до нього в дім. Він зрозумів, що спав, не усвідомлюючи собі цього, спав, і йому снилося, що він не може заснути, і весь час маячило перед ним розгніване обличчя Ферміни Даси. Він прийняв ванну, міркуючи, який йому зробити наступний крок, дуже повільно вдягся у свій найкращий костюм, напахтився парфумами, нафабрив свої сиві вуса з гострими, закрученими догори кінчиками і, виходячи зі спальні, побачив із коридора на другому поверсі гарненьку дівчинку в шкільній формі, яка ловила м’яч у повітрі з грацією, що кожної суботи змушувала його тремтіти, але сьогодні не пробудила в ньому найменших почуттів. Він гукнув її, щоб підійшла до нього і, перш ніж сісти в машину, сказав без потреби:
— Сьогодні пустувати з тобою не будемо.
Він повіз її до морозивного кафе, де о цій порі було повно батьків, які їли морозиво зі своїми дітлахами під великими вентиляторами, підвішеними, здавалося, під чистим небом. Америка Вікунья замовила морозиво у великій чаші, яке складалося з кількох різнобарвних шарів, своє улюблене і найпопулярніше серед відвідувачів, бо з нього курився чародійний димок. Флорентіно Аріса пив чорну каву, мовчки дивлячись на дівчину, поки вона їла морозиво манговою ложкою на довгій ручці, щоб можна було дістатися до дна чаші. Не відводячи від неї погляду, він раптом сказав:
— Я збираюся одружитись.
Вона подивилася на нього, і в очах у неї блиснула іскорка сумніву; на мить її ложка зависла в повітрі, але зразу ж вона заспокоїлась і всміхнулася.
— Ти мене дуриш, — сказала. — Старенькі дідусі не одружуються.
Того вечора він залишив її в інтернаті перед вечірньою молитвою до Богородиці, коли вже почався густий, безперервний дощ. Але спершу вони разом дивилися лялькову виставу в парку, полуднували біля яток на хвилерізі, де торгували смаженою рибою, подивилися на замкнутих у клітках хижаків у цирку, який щойно прибув на гастролі до міста, накупили під порталами всіляких солодощів для того, щоб Америка мала чим поласувати в інтернаті, й кілька разів проїхали по місту у відкритому автомобілі — Флорентіно Аріса хотів, щоб дівчина почала звикати до думки, що він її опікун, але вже не коханець. У неділю він послав їй машину, якщо надумає прогулятися з подругами, але сам її бачити не захотів, бо протягом минулого тижня виразно усвідомив, яка між ними різниця в літах. Протягом наступної ночі твердо вирішив написати Ферміні Дасі листа з вибаченнями, хай навіть тільки для того, щоб остаточно не зректися всякої надії, проте лишив цю справу на наступний день. А в понеділок, після того як промучився рівно три тижні, він увійшов, весь мокрий від дощу, в свій будинок і знайшов листа від неї.