Була восьма година вечора. Обидві служниці вже лягли спати. В коридорі постійно світила одна лампочка, щоб Флорентіно Аріса міг безперешкодно добратися до спальні. Він знав, що на столі в їдальні його чекає скромна й несмачна вечеря, та легке відчуття голоду, до якого він звик за останні дні, перехоплюючи де-небудь чого-небудь, умить зникло — так його схвилював знайдений під дверима лист. Руки йому тремтіли, і він ледве спромігся ввімкнути велике світло у спальні. Поклав розмоклого листа на ліжко, засвітив нічник на столику, з удаваним спокоєм (саме в такий спосіб він завжди намагався опанувати себе) зняв із себе мокрий піджак і повісив його на спинку крісла, зняв жилета й, акуратно його згорнувши, поклав на піджак, зняв целулоїдовий комірець, який на той час уже вийшов із моди, розстебнув усі ґудзики на сорочці й послабив пасок, щоб легше дихалось, а насамкінець скинув капелюха й примостив його сушитися на підвіконня. Несподівано він здригнувся, бо не побачив листа, і нерви в нього так напружилися, що він украй здивувався, випадково натрапивши на конверт, бо уже встиг забути, що поклав його на ліжко. Перш ніж розпечатати конверт, він обтер його хусточкою, намагаючись не розмазати чорнило, яким було написано його прізвище, і, поки він це робив, йому подумалося, що таємниця уже не належить тільки їм двом, а принаймні трьом, бо хай там хто приніс сюди листа, він не міг не звернути увагу на те, що вдова доктора Урбіно написала комусь, хто не входив до кола її близьких знайомих, і всього лиш через три тижні після смерті чоловіка, і так квапилася, що не вкинула листа в поштову скриньку, та ще й удалася до неабияких заходів остороги, звелівши не передати листа адресатові в руки, а підсунути його під двері, наче анонімну цидулку.
Флорентіно Арісі не довелося розривати конверта, бо клей розчинився у воді, але сам лист був сухий: три густо списані аркуші, без заголовного рядка і підписані ініціалами сеньйори Урбіно.
Він похапцем прочитав листа, сидячи на ліжку, більше заінтригований його тоном, аніж змістом, і ще й не дійшов до другого аркуша, як уже знав, що цей той самий сповнений образливих звинувачень лист, якого він і сподівався одержати. Не згортаючи, він поклав листа біля нічника, роззув черевики, зняв намоклі шкарпетки, потім підійшов до дверей, погасив велике світло, приладнав на вуса замшевий чохольчик і ліг, не скидаючи штанів та сорочки, спершись головою на дві великі подушки, щоб зручніше було читати. Почавши знову з першої сторінки, він став тепер вивчати листа дуже повільно, роздивлявся й досліджував кожну літеру, щоб жодна з прихованих під ними таємниць не лишилася для нього нерозшифрованою, і перечитав усі шість сторінок ще чотири рази, аж поки так переситився, що написані слова стали втрачати для нього зміст. Нарешті поклав листа без конверта в шухляду нічного столика, відкинувся головою на подушку, підклав під потилицю долоні з переплетеними пальцями й лежав отак чотири години, втупивши застиглий погляд у глибінь дзеркала, в якому відбивалася колись вона, жодного разу не кліпнувши очима, ледь чи й дихаючи, нерухоміший, аніж мрець. Рівно опівночі він сходив на кухню, зготував там і приніс до спальні термос із кавою, густою і чорною, мов сира нафта, витяг із рота штучні зуби і поклав їх у склянку з розчином борної кислоти, що для цієї знадоби завжди стояла в нього напоготові на нічному столику, і знову застиг у тій самій позі лежачої мармурової статуї, вряди-годи лише на хвильку змінюючи її, щоб сьорбнути кави, аж поки о шостій ранку ввійшла покоївка із ще одним повним термосом.
На цю годину Флорентіно Аріса вже знав, яким буде кожен з його наступних кроків. Він цілком спокійно сприйняв образливі випади, не збирався спростовувати несправедливі звинувачення, які могли бути й гіршими, зважаючи на характер Ферміни Даси та серйозність причини. Його цікавило тільки те, що лист сам по собі давав йому нагоду до дальших дій, визнаючи за ним право надіслати їй письмову відповідь. Більше того, лист вимагав від нього цієї відповіді. Отож життя підвело його до тієї межі, до якої він так прагнув дістатися. Усе інше залежало тільки від нього, і він анітрохи не сумнівався, що його особисте пекло, в якому він мучився вже понад півсотні років, приберегло для нього ще чимало тяжких випробувань, які він наготувався витерпіти з більшим завзяттям, з більшим болем, з більшою любов’ю, ніж усі попередні, бо вони мали бути для нього останніми.