Чимало мандруючи світом, Ферміна Даса купувала все, що приваблювало її своєю новизною. Вона відчувала неподоланне бажання придбати ту або ту річ із першого погляду, не слухаючи розважливих застережень чоловіка, і ті речі видавалися гарними та корисними, поки були в своєму середовищі, у вітринах Рима, Парижа, Лондона або Нью-Йорка, що двигтів від чарльстону та обростав хмарочосами, але вишукані європейські вироби не витримували випробування, коли за сорока градусів у тіні жінці доводилося танцювати штраусівські вальси зі смаглявими партнерами або воювати з червоним цвітом, який розпускається в неї щомісяця. Отож поверталася вона завжди з півдюжиною величезних високих скринь, оббитих лакованим металом, а на кутах — міддю, схожих на гротескові домовини, володарка і пані новітніх чудес світу, за які було заплачено золотом і які, проте, відповідали своїй високій ціні лише в ту швидкоплинну мить, коли хтось із її тубільного оточення вперше і востаннє скидав на них оком. Бо для цього вона їх і купувала: щоб хтось інший побачив їх бодай раз. Вона усвідомила марноту своїх прагнень до світської слави набагато раніше, ніж почала старіти, і в домі не раз чули, як вона казала: «Треба позбутися всього цього мотлоху, через який уже ніде й жити». Доктор Урбіно насміхався з її марних намірів, бо знав, що звільнені місця потрібні їй лише для того, щоб заповнити їх новим непотребом. Але вона вперто правила своєї, бо й справді більше не лишалося місця ні для чого, та й важко було знайти річ, потрібну бодай для чогось, — так, сорочки висіли на дверних ручках, а кухонні шафи були напхані пальтами, що їх носять у Європі взимку. Аж поки одного ранку, прокинувшись у збудженому настрої, вона вчиняла розгром у гардеробах, спорожняла скрині, вигрібала усе з горищ і влаштовувала неймовірний розгардіяш: усюди громадилися купи найрізноманітнішого одягу, капелюшки, яких вона ніколи не надівала, бо не траплялося нагоди, поки вони були в моді, черевики, скопійовані європейськими митцями з тих, у яких ішли на коронацію імператриці і якими в наших краях родовиті панянки нехтували, бо вони здавались їм тими самими пантофлями, що їх негритянки купували на базарі для носіння вдома. Всю першу половину дня тераса внутрішнього подвір’я скидалася на поле після битви, і в домі було майже неможливо дихати через ядучі випари нафталіну. Та минуло кілька годин, і на терасі поновлювався лад, бо кінець кінцем Ферміні Дасі ставало шкода всього того шовку, розстеленого просто на підлозі, всієї маси мережив та сплутаної тасьми, стількох сріблясто-голубих лисячих хвостів, рокованих згоріти у вогні.
— Грішно палити стільки добра, — казала Ферміна Даса, — коли багатьом людям нема чого навіть їсти.
Отож спалення відкладалося, щоразу відкладалося, і речі просто переселялися в інші місця — зі своїх привілейованих сховищ у старі стайні, переобладнані на склади всілякої всячини, — а тим часом звільнені шафи та скрині, як і попереджав доктор Урбіно, починали заповнюватися новими лахами, напхом напихалися речами, які жили одну мить і яким судилося померти в своїх сховищах. І так тривало доти, доки у Ферміни Даси знову виникав твердий намір усе спалити. Вона казала: «Треба винайти спосіб, куди дівати речі, які ні на що вже не годяться, але які шкода й викинути». Її тривога не була даремною: вона жахалася, бачачи, з якою зажерливістю речі захоплювали життєвий простір, витісняючи людей, заганяючи їх у кутки, аж поки Ферміна Даса ховала їх кудись туди, де вони не впадали у вічі. Зрештою, вона не так була поборницею ладу в домі, що нею себе вважала, як виставляла себе за таку поборницю, вдаючись до власного і досить-таки безнадійного способу: ховала безлад. Коли помер Хувенал Урбіно, довелося перетягти силу-силенну всякого добра з кабінету до спалень, щоб звільнити місце для труни та людей, які приходили віддати останню шану небіжчикові.
Смерть, яка прийшла в дім, підказала вихід. Спаливши на попіл чоловіків одяг, Ферміна Даса виявила, що пульс у неї після цього не порушився, і, скоряючись тому самому пориву, знову й знову розкладала вогнища й кидала туди геть усе, і старе, й нове, не замислюючись ні про заздрість багатих, ні про помсту вбогих, які конали з голоду. А насамкінець звеліла спиляти упорівень із землею мангове дерево, щоб не лишилося жодного сліду від нещастя, а папугу живцем подарувала нещодавно відкритому Музею міста. Лише тоді вона відітхнула на повні груди й відчула себе господинею в такому домі, про який завжди мріяла: просторому, затишному і своєму власному.