Він знав себе добре: попри те, що все життя його мучив хронічний запор, за багато років шлунок зрадив його на людях лише три або чотири рази, і в тих трьох або чотирьох випадках йому таки довелося капітулювати. Тільки опиняючись у такій безвиході, він по-справжньому розумів, скільки істини у фразі, яку полюбляв повторювати жартома: «Я в Бога не вірую, але боюся його». Тепер ця істина знову постала перед ним у всій своїй грізній реальності: він хотів помолитись, але жодної молитви не міг пригадати. Коли він був малим, інший малий навчив його чародійних слів, які нібито допомагали влучити у пташку камінцем: «Приціляюся як треба, неодмінно влучу в тебе». Він випробував це закляття, коли вперше пішов до лісу з новою рогаткою, і пташка впала, ніби вражена блискавкою. Голова у нього пішла обертом, і він подумав, що дитяча примовка допоможе і в цій халепі, отож повторив закляття з тією самою палкою вірою, з якою проказують слова молитви, але бажаного наслідку не сталося. Кишки йому скрутило, наче хтось намотував їх на металеву спіраль, в животі, де клубочилася дедалі густіша й болючіша піна, пролунав стогін, він весь укрився холодним потом і мусив підвестися зі стільця. Служниця, яка принесла йому каву, перелякалася, побачивши його бліде, як у мерця, обличчя. Він насилу видихнув: «Це від задухи». Служниця відчинила вікно, думаючи зробити йому приємність, але післяполудневе сонце вдарило йому просто в обличчя, і довелося зачинити стулки знову. Він зрозумів, що більше не витримає й хвилини, і тут з’явилася Ферміна Даса, майже невидима в сутіні. Побачивши його в такому стані, вона злякалася.
— Можете зняти піджак, — сказала вона йому.
Сильніше, ніж смертельний заворот кишок, боліла йому сама думка про те, що Ферміна Даса почує бурчання в його животі. Але він знайшов у собі сили прожити ще одну мить, тільки аби сказати: ні, він лише прийшов запитати в неї, коли вона зможе прийняти його з візитом. Вона, стоячи, збентежена, відповіла:
— Ну, коли вже ви тут…
І запросила його пройти на терасу патіо, де буде, мовляв, не так жарко. Та він відмовився, і голос його здався їй тяжким зітханням, у якому відчувався глибокий жаль.
— Я хотів би прийти завтра, якщо дозволите, — сказав він.
Ферміна Даса згадала, що завтра буде четвер, день, коли її пунктуально навідувала Лукресія дель Реаль дель Обіспо, й оголосила йому своє рішення:
— Післязавтра, о п’ятій.
Флорентіно Аріса подякував, трохи підняв капелюха, даючи зрозуміти, що йому треба негайно йти, і пішов, не покуштувавши кави. Ферміна Даса залишилася стояти посеред вітальні, розгублена, не в змозі збагнути суть того, що сталося, і так стояла, аж поки з вулиці долинув гуркіт автомобільного двигуна. А Флорентіно Аріса якнайзручніше вмостивсь на задньому сидінні, заплющив очі, розслабився й зробив те, чого давно вимагало змучене болем тіло. Відчуття було таке, ніби він знову народився на світ. Шофер, який по стількох роках служби вже ні з чого не дивувався, лишився незворушний. І тільки коли відчиняв йому дверцята машини перед під’їздом будинку, сказав:
— Стережіться, доне Флоро, це скидається на холеру.
Але то було те саме, що й завжди. Флорентіно Аріса склав подяку Богові в п’ятницю рівно о п’ятій, коли служниця провела його через напівтемну вітальню на терасу патіо, і там він побачив Ферміну Дасу біля столика, накритого на двох. Вона запропонувала йому на вибір чай, шоколад чи каву. Флорентіно Аріса попросив кави, щоб була дуже гаряча й дуже міцна, і господиня дому дала відповідний наказ служниці.
— А мені принеси те, що й завжди.
«Те, що й завжди» було міцним напоєм із суміші розмаїтих східних чаїв, що збадьорював її після сієсти. Коли Ферміна Даса допила свій трунок, а гість спорожнив чашку з кавою, обоє на той час уже почали й урвали кілька тем для розмови, не стільки тому, що вони їх цікавили, скільки бажаючи уникнути інших тем, яких ні він, ні вона не наважувалися зачепити. Обоє почувалися скуто, не розуміючи, що вони тут роблять, так далеко від своєї юності, на терасі з підлогою, схожою на шахівницю, в нічийному домі, де, здавалося, й досі пахло квітами похоронних вінків. Уперше сиділи вони одне навпроти одного на такій короткій відстані й мали досить часу, щоб спокійно роздивитись одне одного через півстоліття, і обоє бачили одне одного такими, якими вони насправді були: двоє старих людей, на яких уже чатувала смерть, людей, що не мали між собою нічого спільного, крім спогадів про ефемерне минуле, яке належало не їм, а двом молодим, дуже несхожим людям, що могли б бути тепер їхніми онуками. Вона подумала, що він нарешті переконається в нереальності своєї мрії і цим спокутує свою зухвалу вихватку.