— Які ви дивні створіння — жінки, — сказав він.
Вона засміялася глибоким сміхом, схожим на туркотіння молодої голубиці, і знову стала думати про двох стареньких у човні. Певно, в книзі життя було записано, що цей образ мав переслідувати її завжди. Але того вечора він її не тривожив, бо вона почувалася добре і спокійно, як не часто почувала себе в житті, — чистою від будь-якої вини. Вона просиділа б так і до ранку, в мовчанці, тримаючи його зрошену холодним потом руку в своїй руці, але вже не могла витримати нестерпного болю у вусі. Отож, коли змовкла музика, а потім стихло і ходіння безкаютних пасажирів, які підвішували гамаки в салоні, вона зрозуміла, що її біль був сильніший, ніж її бажання бути з Флорентіно Арісою. Вона знала, що досить лише сказати йому про це, — і настане полегкість, але нічого йому не казала, щоб не хвилювати його. Бо в неї раптом виникло відчуття, ніби вона прожила з ним усе життя, і вона вірила, що він звелить капітанові негайно повернути назад, аби тільки полегшити їй біль.
Флорентіно Аріса здогадався, як вона себе почуває, і сам зібрався йти. Уже в дверях каюти спробував поцілувати її на прощання, але вона підставила йому ліву щоку. Він наполягав, дихання йому почало уриватися від хвилювання, і вона підставила йому другу щоку з кокетливістю, якої він за нею не знав, коли вона була школяркою. Та він не відступавсь, і вона нарешті дозволила йому поцілувати себе в губи, переживши глибокий внутрішній дрож, який спробувала погамувати сміхом, — так вона сміялася лише у свою першу шлюбну ніч.
— Господи, — сказала вона, — я геть схибнулася на цьому пароплаві!
Флорентіно Аріса здригнувсь: і справді, як вона й остерігала його, від неї йшов різкий запах старості. А втім, коли він, простуючи до своєї каюти, пробирався крізь лабіринт підвішених гамаків, у яких спали люди, то втішав себе думкою, що й від нього йде не кращий дух, — адже він на чотири роки старший за неї, і вона, либонь, звідала те саме відчуття. То був дух людського бродіння, який він уже примічав у найстарших своїх коханок, а вони — в нього. Насаретова вдова, яка ніколи не стримувала свого язика, сказала йому досить-таки грубо: «Ми вже тхнемо здохлятиною». Обоє терпіли цю прикрість, бо були квити: мій запах проти твого. І навпаки, він завжди остерігався бути надто близько до Америки Вікуньї, чий запах, схожий на запах пелюшок, пробуджував у ньому батьківський інстинкт, і водночас його непокоїла думка, що вона не зможе витримати його запаху — запаху соромітного діда. Але все це належало минулому. Важило те, що вперше від того дня, коли тітка Есколастіка забула свого требника на прилавку в телеграфній конторі, Флорентіно Аріса більше не почував себе таким щасливим, як сьогодні: настільки щасливим, що йому аж моторошно стало.
Він тільки-но заснув, коли корабельний інтендант розбудив його о п’ятій ранку біля пристані Самбрано, щоб передати спішну телеграму. Телеграма була підписана Леоною Кассіані, на ній стояла вчорашня дата, і весь дах її змісту вклався в один рядок: «Вчора померла Америка Вікунья, причина незрозуміла». Об одинадцятій ранку він уже знав усі подробиці після телеграфної розмови з Леоною Кассіані, в якій він сам працював ключем, уперше після тих далеких років, коли служив телеграфістом. Америка Вікунья, перебуваючи в стані гнітючої депресії після того, як провалилася на випускних іспитах, випила цілий слоїчок опію, який вкрала в училищному медичному пункті. В глибині душі Флорентіно Аріса знав, що це відомості не повні. Але ні, Америка Вікунья не залишила ані записки, ані жодного рядка, в якому пояснила б мотиви свого фатального вчинку і який дав би підстави звинуватити когось у її смерті. Батьки Америки, яких Леона Кассіані також повідомила про смерть дочки, вже, мабуть, приїхали з Пуерто-Падре, і похорон мав відбутися того ж таки дня о п’ятій пополудні. Флорентіно Аріса зітхнув. Єдине, що він міг зробити, аби не втратити бажання жити далі, це не дозволити, щоб його мучив цей спогад. Він стер його зі своєї пам’яті, хоча протягом тих років, які йому лишилися, іноді відчував, як він раптово оживає геть недоречний, — так ото часом шпигає гострий біль від рубця давно загоєної рани.
Наступні дні були жаркими і тяглися нескінченно. Вода в річці ставала все каламутнішою, а сама річка — дедалі вужчою. По берегах уже не стояли хащі з велетенських дерев, які так вразили Флорентіно Арісу, коли він подорожував тут уперше; тепер по обидва боки стелилися випалені сонцем рівнини, то там, то там виднілися жалюгідні рештки дрімучої сельви, яку пожерли казани пароплавів, руїни забутих Богом сіл, де навіть у дні найжорстокішої посухи на вулицях стояла вода. Ночами пасажирів пароплава будили не схожі на спів сирен крики морських корів на піщаних обмілинах, а бридкий сморід людських трупів, що пливли за течією до моря. На ту пору начебто не було вже ні воєн, ні пошестей, але роздуті тіла мертвяків звідкись пливли й пливли.