Раптом сценарій почав ламатися — ліворуч від нас летів воскреслий Ренві. Хоча Лотті озирнувся вчасно, в його очах я прочитав капітуляцію. Я кидаюсь за ними, вперед, але всім стало ясно, що пізно. Кроків за п’ять до фінішу я наздогнав Ренві й упав перед ним.
Опритомнів я в роздягальні, з маскою на обличчі. Тихенько шумів кисень. Я зняв маску і кинув її на підлогу.
— Лежи! — наказав Зозінго. — На, ковтни ось це.
Ми були не самі — це несподіванка. Третім був маленький рухливий чоловічок, який забавлявся якимсь предметом — другою кисневою маскою.
— Інспектор Інтерполу, — тихо відрекомендував його тренер.
— Так, — кивнув головою чоловік, підходячи до масажного стола, й заглянув мені в очі. — Пане Перо, якщо говорити правду, мені не подобається цей дивний випадок: кисневу маску наповнено ціаністим воднем. Думаю, це буде доказом, що я не маю намірів жартувати, — додав він кисло.
Мені стало погано, й не тільки від перевтоми.
— Я про це не знав, — вичавив я з себе.
— Вірю, — погодивсь інспектор. — Але ви, може, знаєте причину цього вчинку?
Я заперечливо покрутив головою.
Коли він пішов, мені стало краще. Вони хотіли тільки нагадати, що я маю повернути чек, заспокоював я себе. Чому відразу вбивати? Не зумів затримати Ренві за майку чи за руку? Хіба я… Але який смисл мало б таке змагання?
— Мусиш підвестись, — сказав Зозінго. — За кілька хвилин тебе запросять на урочисте нагородження переможців. Тобі відомо, що ти абсолютний переможець? Урміна довелось винести з дистанції.
— Мені шкода Тааво.
— Ти не радий? Хай би тебе чорти взяли! Перемога після падіння на дистанції — цього ще ніхто не бачив! Ти втер носа і тому хамові Адаму.
— Дякую тобі за все!
— Чому ти дякуєш мені? Ми ще не на похороні. Адже Уемблі не останній Великий приз, який ми разом завоювали!
А тоді вже без захвату тренер запитав:
— Чому ти раптом застряв на останньому повороті?
— Може, ти подивишся, чи не пора вже йти? — сказав я замість відповіді.
Коли Зозінго зник, я вийшов другим кінцем коридора на вулицю.
Я зрозумів, у чому справа — це було попередження на майбутнє. Наступного разу вони сподіватимуться іншого результату.
Це було неймовірно, але організатори змагання ніби не впізнавали мене, хоч усі пильно придивлялися.
Тут повітря пахло зовсім по-іншому, ніж у бетонній камері. Вечоріло, і я відчув холод. З трибун виходили глядачі, але більшість іще хотіла побачити нас на сходинках п’єдесталу.
Всі брами стадіону були розчинені навстіж. Я проминув продавщицю програмок, знову переживаючи сьогоднішні пригоди. Раптом у мене з’явилось бажання ще раз подивитись на її личко. Я відчув якесь глибоке, прадавнє почуття, незнайоме і в той же час близьке.
— Ах, це ви? Сьогодні всі говорять про вас, — мовила вона тихо.
— Ви захоплюєтесь перегонами?
Дівчина байдуже покрутила головою й заходилася складати столик.
— Можна я вам допоможу? Куди віднести столик?
— До парку. Ми там живемо.
Я марно силкуюся виказати словами свої почуття.
— Ви, певно, вчитесь, а тут підробляєте? У вас канікули? — раптом запитав я.
Дівчина нерухомо стояла, і ми дивились одне одному в очі.
— Хочете знати правду?
— Правду? Що ви маєте на увазі? Що перегони — безглузда витрата енергії?
— Зовсім ні. Але чи вам не здається, що на перегонах не стало радості, почуття рівної і чесної боротьби? Не стало спорту.
Стадіон спалахнув у сутінках тисячами неонових трубок. Я замислився над її словами.
— Не судіть лише з того, що побачили сьогодні. Перегони вічні, — подумав я вголос. — Як земна куля. Як людство.
Несподівано зашаруділи шини, поряд з нами загальмував чорний електромобіль. З нього вискочило двоє.
— Отто?.. — впізнав я одного з них.
— А ти думав ангел небесний? — відгукнувся наш водій.