— Якщо так, краще вбий мене… Я не хочу починати все спочатку. Не хочу спізнати цей страшний шлях…
— Він не страшний, Едене. В ньому — сенс усього людського існування.
Уртекс знову поглянув на стіл і взяв звідти невеликий шприц. Тепер я знав, що він хоче зробити.
— Не смій, негіднику! — заволав я.
Я озирнувся: знайти б щось для самозахисту. В ту ж хвилину відчув укол у стегно. Відразу втратив сили і поволі опустився на ложе. Все попливло перед очима, але-диво! — я вже відчував полегкість і щастя, внутрішню гармонію і блаженство.
Навколо мене лунали голоси, звучав і голос керівника, якого я так і не встиг побачити.
— Що сталося, Уртексе?
— Важко пояснити. Мабуть, усе йде нормально. Непередбаченим є те, що він прокинувся раніше, ще до того, як мали відбутись потрібні зміни.
— Уртексе, прошу тебе, перевір ще раз хід досліду, — мовив керівник. — Уяви собі, якщо він знову прокинеться при своїй людській свідомості?
— Виключено! — відповів Уртекс.
Голос віддалявся, я вже нічого не чув, останні іскорки свідомості потихеньку згасали. Я не був нещасний, але не був і щасливий, ледь бачив білий шлях, що губився десь у безконечності.
Військовий автобусик зупинився, і ми з Коннолі вийшли. Був теплий, трохи вологий недільний день. О дев’ятій вулиці міста були безлюдні, як і в моєму рідному містечку в Айдахо. Ми перетнули невеличку площу. Над старими покрівлями спокійно, тепло, ласкаво розкинулось вічне італійське небо.
— Який чудовий день! — промовив я.
— Справді, — тихо відгукнувся Коннолі.
Я здивовано поглянув на нього — він озивався дуже рідко. Навряд чи у всьому світі була мовчазніша людина.
— Може, вип’ємо трохи, — запропонував я.
— Чому б і ні, — кивнув Коннолі, — У «Флорі», якщо не заперечуєш.
Я посміхнувся. У «Флорі», як звично, збирались письменники і художники, низькорослі, артистично зодягнуті балакучі італійці, які, насупившись, замовкали, тільки-но побачивши нашу уніформу. Але сьогодні ми були в цивільному, отже, могли з’явитись там, не псуючи настрою постійним відвідувачам. Я не розумів, чому Коннолі надає перевагу цій кав’ярні Навряд чи він мав нахил до творчості. Читав він багато, але я ніколи не бачив його з ручкою у руці. Він не писав навіть листів, хоча часто купував красиві кольорові листівки з видами італійських міст. Можливо, йому не було кому писати. Розповідав, що виріс у дитячому притулку. Про Коннолі говорили всяке, подейкували, що він не сповна розуму. Звичайно, я не вірив у ці нісенітниці, проте ніколи не розпитував про його дивне і в чомусь загадкове життя. Може, тому він і ставився з симпатією до моєї скромної особи. Те, що ми разом літали на «ФР-ІІ», нічого не пояснювало, адже на цьому найшвидшому і найдосконалішому літаку нашого часу з нами літало ще дев’ятеро чоловік. Власне, ми обидва були егоїстами та невдахами і, схоже. такими й залишимося.
Ми сиділи під зеленим тентом у «Флорі» і смакували гіркувате вино з порцелянових келихів. Коннолі, обіпершись на спинку плетеного стільця, сидів, як завжди, мовчазний і похмурий, може, сумніший, ніж було звично для нього. Він був середнього зросту, сухорлявий Хоч важив понад вісімдесят кілограмів, наче кістки його були наповнені залізом. І зараз мені здавалось, що стілець тріщить під ним, хоча сидів він спокійно, розслаблено. М’яко пригрівало сонце, фонтан перед нами тихо переливався зеленкуватою сонною водою. Вулицею пройшли школярки у супроводі двох зів’ялих монахинь, схожих на воскові фігури. Дівчата були міцні, прищаві і страшненькі, як усі італійки. Вони йшли парами і крадькома розглядали вітрини. Я бачив, з яким інтересом простежив за ними Коннолі, а коли вони пройшли, обличчя його стало ще сумнішим.
— Схоже, вони тобі не до вподоби? — зауважив я.
Коннолі ледь чутно зітхнув:
— Мені їх жаль…
— Так, якщо вірити музеям, у давнину римлянки були набагато красивіші.
— Ні, не тому, — кинув він. — Вони ще такі чисті й невинні.
— Не будь таким наївним! — заперечив я. — Відколи на світі існує телебачення, відтоді людська невинність зникла.
— Ні, не зникла, — тихо відповів Коннолі, — і мені страшно, що вони рано підуть з життя.
Мені здалось, що я не розчув.
— Чому вони підуть з життя?
— І не тільки вони, — відповів Коннолі. — Всі, якщо не буде покладено край атомному безумству.
Я здивовано поглянув на Коннолі. Ніколи не чув від нього нічого подібного, та і взагалі такі думки ніяк не пасували військовому льотчику.
— Не говори дурниць, — незадоволено сказав я. — Ніхто й ніщо на землі, навіть курка, не загине від атомного вибуху. Весь цей шум зчиняється лише для того, щоб люди розщедрювалися і нам було звідки отримувати платню.