— З тобою все гаразд, Кетрін?
— Так.
— Ти дуже мовчазна.
— Мабуть, просто втомилася.
— Багато вражень?
— Так.
Вона відповідала коротко, уривчасто, неначе уникаючи дальших розпитувань.
— Сподобалося?
— Так.
— Ти начебто засмучена.
— Хіба?
— Щось сталося?
— А що могло статися?
— Не знаю. Але ти чимось засмучена.
— Просто втомилася. Треба виспатись… — Кетрін силкувалася видушити з себе усмішку, але це в неї не вийшло.
Торн ще дужче занепокоївся.
— З Деміеном теж усе гаразд?
— Так.
— Ти певна?
— Так.
Джеремі пильно поглянув на неї, і Кетрін відвела очі.
— А якби щось було негаразд… ти б сказала мені, правда ж? — спитав він. — Я маю на увазі… про Деміена?…
— Про Деміена? А що може статися з Деміеном, Джеремі? Що може статися з нашим сином? Ми ж такі щасливі… — Кетрін звела очі на чоловіка й ледь усміхнулась, але обличчя її лишилося сумне. — Я хочу сказати, що двері нашого дому відкриті лише для добра. Темні хмари обминають його стороною…
— Але що ж усе-таки сталося? — тихо спитав Торн.
Кетрін похилила голову на руки й на хвилю так і застигла.
— Мені здається… — відповіла врешті, силкуючись погамувати дрож у голові, — мені здається, я мушу знову звернутися до лікаря… — Вона підвела голову. В очах у неї був розпач. — Мене точить… страх… і то такий, якого в нормальної людини просто не може бути…
— Який страх, Кеті? — пошепки спитав Торн.
— Якщо я тобі скажу, ти запроториш мене хтозна-куди.
— Ні, — переконливо мовив він: — Ні. Я ж люблю тебе.
— Тоді поможи мені, — благально сказала вона. — Знайди мені лікаря. — По щоці її покотилася сльоза.
Торн узяв дружину за руку.
— Ну звичайно, — сказав він. — Звичайно.
І тут Кетрін розридалася. Те, що сталося вдень, так і лишилося тягарем на її серці.
Знайти в Англії психоаналітика було не так просто, як в Америці. Та зрештою Торн відшукав такого, якому міг довіряти. Це був американець, щоправда, молодший віком, ніж Торнові хотілося б, зате з добрими рекомендаціями і чималим досвідом. Звали його Чарлз Грайєр. Він навчався в Прінстоні й працював інтерном у Белв’ю. Особливо заімпонувало Торнові те, що Грайєр деякий час практикував у Джорджтауні й мав серед своїх пацієнтів кілька сенаторських дружин.
— Звичайний клопіт з дружинами політичних діячів — це надуживання алкоголю, — сказав він Торнові, коли той прийшов до нього на прийом. — Як на мене, це йде в них від почуття самотності й власної неповноцінності. Їм здається, що в них не знаходить вияву цілісна особистість.
— Ви, звісно, розумієте, що все має залишитися між нами, — застеріг Торн.
— Само собою, — усміхнувся психоаналітик. — Люди мені довіряють, і, сказати по щирості, нічого іншого запропонувати їм я не маю. Вони не обговорюють своїх проблем зі знайомими, побоюючись, щоб їхня відвертість не обернулася проти них самих. А зі мною це можна. Не стану обіцяти багато, але вислухати людину я можу.
— Вона має прийти до вас?
— Ви тільки дайте їй мій телефонний номер. Не змушуйте її приходити.
— Та ні, вона сама цього хоче. Сама й попросила мене…
— От і добре.
Торн підвівся, і молодий лікар усміхнувся до нього.
— Ви подзвоните мені після того, як поговорите з нею? — спитав Торн.
— Навряд, — просто відповів Грайєр.
— Я маю на увазі… якщо вам буде що сказати.
— Все, що мені треба буде сказати, я скажу їй.
— Може, у вас виникнуть якісь побоювання…
— Вона що — схильна до самогубства?
— Ні…
— Тоді ніяких побоювань не виникне. Я певен, що все воно не таке страшне, як вам здається.
Трохи повеселілий, Торн рушив до дверей.
— Містере Торн…
— Що?
— А чому ви самі прийшли до мене?
— Щоб подивитися на вас.
— Навіщо?
Торн здвигнув плечима.
— Ну, побачити, який ви з себе…
— Ви мали розповісти про щось важливе?
Торн ледь помітно зніяковів. Але, трохи подумавши, похитав головою.
— Ви хочете сказати, що мені самому потрібен психоаналітик? Це видно по мені?
— А по мені? — спитав лікар.
— Ні.
— А проте, і я вдаюся до послуг такого фахівця, — усміхнувся Грайєр. — Така вже в мене робота, що без цього не обійтись.