Назбиралося стільки різних речей, про які він хотів поговорити і які до кінця не були зрозумілими навіть Абул Фазлу чи Бір Балу, речі, які він донедавна не наважувався озвучувати під час відкритих дебатів у Наметі Нового Поклоніння. Наприклад, йому хотілося з’ясувати, чому хтось має дотримуватися релігії не тому, що вона правдива, а тому, що її дотримувалися чиїсь батьки. Тоді віра — не віра, а лишень сімейна традиція? А може, взагалі правдивої релігії як такої не існує, а має місце передавання нащадкам звичаїв і традицій? У такий спосіб не тільки доброчесність, але також огріх можна передати. А що, коли віра була не чим іншим, як помилкою наших пращурів?
А може, взагалі не існує правдивої релігії? Так, так, він дозволяв собі думати і в такому напрямі. Він хотів мати можливість поділитися з кимось своїми підозрами з приводу того, що саме люди вигадали своїх богів, а не навпаки. Він хотів мати можливість сказати, що у центрі всього перебуває людина, а не Бог. Що людина є серединою, вершиною і підніжжям, передом, задом і боком, ангелом і дияволом, дивом і гріхом, людина і ніхто інший, але людина, і тому надалі нам не потрібно мати інших храмів, аніж ті, що присвячуватимуться людству. Його найпотаємнішим прагненням було заснувати релігію людини. У Наметі Нового Поклоніння Шанувальники Вина і Прихильники Води називали одне одного єретиками і дурнями. Імператорові дуже хотілося зізнатися у своєму внутрішньому розчаруванні всім містикам і філософам. Він хотів відмести всі суперечки, стерти століття успадкування та рефлексій і дозволити людині постати голою, як дитя, на троні всевишнього. (Якщо людина створила бога, то вона може й знищити його. А чи може так статися, щоб створене не піддалося силі творця? Чи може так бути, що тепер неможливо зруйнувати колись створеного бога? Чи у такий спосіб фікції перетворюються на автономну волю і стають безсмертними? Імператор не мав відповідей, але вже самі запитання були до певної міри і відповідями.) А чи спроможний іноземець збагнути те, чого його земляки збагнути не в змозі? Якщо він, Акбар, вийде за межі кола, чи зможе він жити без його затишної завершености у жахливій ексцентричності нової думки?
— Ми підемо, — сказав він своєму гостеві. — На один день розумного досить.
Оскільки моторошна ілюзія спокою простиралася по всьому імператорському комплексу, що мерехтів під спекотним сонцем, виникала необхідність шукати справжню природу часу у знаках та прикметах. Коли ставалися затримки у поставках льоду, то це означало, що не все спокійно у провінціях. Коли зелені водорості вкривали чисті води Ануп Талао, Найкращої із Найкращих Водойм, то це означало, що у дворі зріла зрада. І коли король покинув палац і його у паланкіні понесли до озера Сикрі, то це було знаком його внутрішнього неспокою. То були водяні передвістя. Також існували повітряні, вогняні та земляні прикмети, але водяні пророцтва були найнадійніші. Вода давала імператорові знання, своєю течією приносила йому правду і заспокоювала. Вона текла вузькими каналами і широкими руслами навколо і через двори палацу, охолоджувала знизу камінні будівлі. Хоч, правди ніде діти, вона була символом твердолобих пуритан, таких як партія манкул Бадауні, але імператор мав глибший зв’язок з життєдайною рідиною, ніж релігійні бузувіри.
Бхаті Рам Джейн приніс королеві паруючий горщик води для щоденного омивання, і Акбар дивився углиб пари, що підносилася і вказувала на правильні дії впродовж дня. Коли він купався у королівському гаммамі[80], то відкидав голову назад і якийсь час, як риба, лежав у воді. Вода у гаммамі, шепочучи у занурені під воду вуха, розповідала про найпотаємніші думки кожного, хто купався у радіусі трьох миль. Однак інформаційна потужність стоячої води була обмежена; аби одержати інформацію з великої відстані, необхідно було зануритися в річку. Проте дієвість гаммаму не варто недооцінювати. Саме у гаммамі він почув, наприклад, про сховану книжку обмеженого Бадауні — книжку, настільки критичну щодо імператорських ідей і звичок, що Акбар, якби зізнався, що знає про її існування, мусив би негайно стратити Бадауні. Натомість він приховував таємницю свого критика, ніби власну, і щоночі, коли Бадауні засинав, посилав до кабінету озлобленого автора найвідданішого нишпорку, Умара Айяра, аби той читав і запам’ятовував останні сторінки таємної історії правління імператора.