В Андижані фазани виростають такі тлусті, що четверо чоловіків наїдаються одним фазаном, якщо його приготувати належним чином. На березі річки Андижан, притоки Джексартизи чи Сирдар’ї, росли фіалки, а навесні також квітли тюльпани й троянди. Місто Андижан — прадавня родинна колиска моголів у провінції Фергана, що «розташована», як написав його батько у своїй автобіографії, «у п’ятій країні на краю цивілізованого світу». Імператор ніколи не бачив землі своїх прабатьків, але знав про неї з Бабарової книжки. Фергана розкинулася на великому Шовковому Шляху у Центральній Азії на схід від Самарканда і на північ від могутніх вершин Гіндукушу. Там ростуть чудові дині й виноград, і можна розкішно потрапезувати білим оленем з гранатами та мигдалевою пастою. Всюди течуть потоки, всюди у прилеглих горах можна побачити гарні пасовиська та зарослі червонокорої таволги, з деревини якої виготовляють чудові руків’я до канчуків та стріли, є поклади бірюзи та заліза. Вважається, що там дуже гарні жінки, але такі речі як краса, про що імператор дуже добре знав, — справа смаку. Бабар — завойовник Індії — народився саме там, а також Ханзада Беґум, а також (хоча всі записи про її народження знищено) безіменна принцеса.
Як тільки Акбар уперше почув історію про приховану принцесу, то ви кликав до Палацу Мрій, що біля Найкращої з Усіх Можливих Водойм, свого улюбленого маляра Дашвонта. Коли Акбар ще чотирнадцятирічним юнаком посів трон, Дашвонт був неосвіченим і приголомшливо похмурим хлопцем його ж віку, а Дашвонтів батько був носієм імператорського паланкіна. Він дуже багато малював, але потайки, і його дар аж пер із нього. Вночі, коли переконувався, що ніхто не бачить, він покривав стіни Фатегпур Сикрі різноманітними графіті, і то не просто непристойними словами чи зображеннями, але карикатурами вельмож двору, настільки точними, що кожен зображений на стіні хотів якнайшвидше піймати його й відрубати йому сатиричні руки. Акбар покликав до Палацу Мрій також Абул Фазла та першого майстра королівської художньої студії перса Мір Саїда Алі.
— Хай ким він є, вам треба його знайти, перш ніж це зроблять його вороги, — наказав їм він. — Ми не можемо допустити, аби такий талант погас від меча розлюченого вельможі.
За тиждень прийшов Абул Фазл, тримаючи за вухо малого смуглявого й худорлявого юнака. Дашвонт звивався і голосно репетував, але Абул Фазл тягнув його до Акбара, який саме грав у пашизі[81] рабинями. Мір Саїд Алі слідував за зловмисником і Абул Фазлом, намагаючись виглядати одночасно задоволеним і похмурим. Імператор на якусь мить відірвав свій погляд від людей-фішок — вродливих дівчат-рабинь, що стояли на дошці пашизі — і наказав Дашвонтові негайно зайти до імператорської художньої студії, а водночас заборонив будь-кому з придворних завдавати спійманому шкоди.
З огляду на такий наказ навіть знавісніла імператорова тітка і головна нянька Магам Анага не дозволила собі вчинити щось лихе супроти Дашвонта, хоч намальований ним її портрет і портрет її сина Адгама виявився не лишень найдошкульнішим, але також найбільш пророчим з усіх його творінь. Карикатура Магам Анаги з’явилася на стіні гатяпульського борделю. На загальну втіху і схвалення простолюду вона була зображена синьолицьою каргою з роззявленим ротом в отруйних бульках, а вдавано заплаканий кривавий Адгам був зображений напрочуд схожим саме тоді, коли головою вниз падав з фортечних мурів. Через шість років, коли Адгам у боротьбі за примарну владу напав на Акбара і був засуджений імператором до повішання вниз головою з міських мурів, монарх з великим подивом пригадав пророцтво Дашвонта. Але Дашвонт сказав, що не пам’ятає, аби він таке малював, а сам малюнок ще задовго до винесення вироку було змито зі тіни борделю, тож імператорові нічого не лишалося, як напружувати свою пам’ять і розмірковувати над тим, скільки його несплячого життя було отруєно різного роду ілюзіями.
Дашвонт дуже швидко став однією із найяскравіших зірок художньої студії Мір Саїда Алі, малюючи бородатих велетів, що летять у повітрі на чарівних урнах, патлатих плямистих домовиків, відомих під назвою деви, величні морські бурі, золотаво-голубих драконів, небесних магів, руки яких простиралися з-за хмар, аби врятувати героїв з біди, — все це він робив, задовольняючи живу, фантастичну уяву — хаял — юного короля. Не раз він малював легендарного героя Гамзу на своєму триокому казковому коні, що поборював неймовірні чудовиська всіх видів, і усвідомлював краще, ніж будь-який інший митець, який брав участь у створенні чотирнадцятирічного циклу Гамзи, чим дуже пишалася і втішалася студія, що він зображає уявну автобіографію імператора, що хоч і його рука тримала пензель, але саме імператорове бачення з’являлося на полотні. Кожен імператор — це сума його дій, тому Акбарова велич, так само як і велич його alter ego Гамзи, була продемонстрована не тільки тріумфами над величезними перешкодами — непокірними принцами, реальними драконами, девами та всім таким іншим, але, по суті, і створена цими тріумфами. Герой у Дашвонтових картинах став дзеркальним відображенням імператора, всі сто один митець збиралися у студії й переймали його манеру зображення, серед інших перські майстри Мір Саїд Алі та Абдус Са— мад. У їхніх спільних картинах із зображенням пригод Гамзи та його друзів буквально було винайдено могольську Індію; спілка митців передбачила єдність імперії і, може, навіть реалізувала її.