— Я — сама абсурдність, — казав він сам собі. — Тарган у паруючому гівні має більше значення, ніж я.
Багато років потому, коли він зустрів Кара Кьоз, забуту могольську принцесу, і його життя нарешті набуло значення, наперед приготованого долею, в її очах він угледів відчай покинутого і зрозумів, що їй також довелося зіткнутися з повною абсурдністю людського становища. Тому, а може, і з іншої причини він її покохав. Так, він мав також інші причини.
Туман навколо нього густішав, збирався біля його очей, носа та горла. Йому здалося, що він задихається. Мабуть, я помираю, подумав він. Його воля зламалася. На що б не рокувало його провидіння, він прийме. Він ліг у своєму маленькому човні, і йому пригадалася Флоренція, він побачив батьків, ще не спотворених чумою, згадав дитячі витівки своїх друзів Аґо та іль Макії і сповнився любов’ю, а за мить знепритомнів.
Коли ж отямився, туману вже не було, не було і вісьмох трирем адмірала Андреа Дорії. Великий condottiere Генуї просто підібгав хвіст і накивав п’ятами, а туманний горн у ялику був простим засобом відвернення уваги. Маленьке суденце Арґалії безпомічно колихалося перед самим носом оттоманського флоту, ніби миша в оточенні дюжини голодних котів. Він підвівся у човні і почав махати рукою своїм завойовникам, а тоді з усієї сили дмухнув в адміральський туманний горн.
— Я здаюся! — крикнув він. — Хапайте мене, безбожні турецькі свині.
САЛМАН РУШДІ (Sir Ahmed Salman Rushdie; 19 червня 1947 p., Бомбей (зараз Мумбаї), Індія) — британський письменник, критик, публіцист індійського походження. Критики називають Рушді представником магічного реалізму.
Як син успішного підприємця Салман Рушді здобув добру освіту: спочатку його віддали до комерційної школи в Бомбеї, потім відправили до Великобританії в престижний інтернат Регбі (Rugby School). У 1964 році, під час індо-пакистанського конфлікту, сім’я Рушді, як і багато інших індійських мусульман, перебралася до Пакистану і поселилася в Карачі. За наполяганням батька Салман Рушді вступив у Кінґз-коледж Кембриджського університету (King’s College, Cambridge), де вивчав історію й англійську літературу. Тут він брав участь у Кембриджській театральній трупі.
Отримавши диплом, Рушді знов поїхав до Пакистану і влаштувався на телебачення, потім повернувся до Великобританії, де почав працювати копірайтером у великому лондонському рекламному агентстві Ogilvy & Mather. У 1964 році Рушді отримав британське підданство і відтоді постійно живе у Великобританії.
Перший роман Рушді — «Ґримус» («Grimus»), опублікований у 1975 році, не був відмічений критиками і не мав комерційного успіху. Але через шість років — у 1981 році — з’явилася його друга книга — «Діти півночі» («Midnight’s Children»), що принесла письменникові популярність. За цю велику сімейну сагу XX століття (в основі сюжету лежить історія індійської сім’ї) Рушді був удостоєний безлічі нагород, зокрема Букерівської премії (Booker Prize for Fiction, 1981), премії Джеймса Тейта Блека (James Tait Black Memorial Prize for fiction, 1981), літературної премії Асоціації викладачів англійської мови (English-Speaking Union Award, 1981). У 1993 році за «Дітей півночі» Рушді отримав премію «Букер Букерів» — нагороду за кращий роман, що коли-небудь удостоювався Букера.
У 1983 році вийшов третій роман Рушді — «Сором» («Shame»), у якому багато критиків побачили алегоричне зображення політичного життя в Пакистані.
У 1989 році був опублікований четвертий, найзнаменитіший і найскандальніший роман Рушді — «Сатанинські вірші» («The Satanic Verses»). Він викликав великий резонанс у всьому світі. У романі описано життя індійських акторів Джібріла Фарішти і Саладіна Чамчи, що вижили в авіакатастрофі. Вони потрапляють до Англії, де Чамча поступово вживається в образ диявола, а Фарішта стає втіленням архангела Гавриїла. В одній із частин роману пророк Махунд, в якому мусульмани побачили пророка Мухаммеда, погоджується визнати трьох язичницьких богинь, а три повії називають себе дружинами Посланника.