— Я вчора бачив вас на зборах, — сказав Торн.
— Завжди прагну бути там, де треба, і вчасно.
— Ви дуже старанні.
— Дякую.
Торн підвівся з-за столу, підійшов до стінного бару й дістав пляшку бренді. Дженнінгс спостерігав, як посол наливає трунок у два келишки, потім узяв запропонований йому.
— Ви вчора добре вмили того типа, — сказав він.
— Ви справді так думаєте?
— Так.
— А от я не певен…
Вони тягли час, і обидва це знали, сподіваючись, що співрозмовник перший заговорить по суті.
— Взагалі-то я з ним згоден, — додав Торн. — Мабуть, скоро газети назвуть і мене комуністом.
— Ну, ви ж знаєте ціну пресі.
— Та звісно.
— Треба ж їм з чогось жити.
— Авжеж.
Обидва пили бренді малесенькими ковточками. Торн підійшов до вікна й, визирнувши на вулицю, запитав:
— То ви шукаєте родича?
— Так, сер.
— Це священик на прізвище Тассоне?
— Він священик, але щодо прізвища я не певен. Це брат моєї матері, їх розлучили ще в дитинстві.
Торн поглянув на Дженнінгса, і той вловив у його погляді розчарування.
— Отже, ви його, власне, й не знаєте? — спитав посол.
— Ні, сер. Я тільки намагаюся знайти його.
Торн знову сів, видимо спохмурнівши на обличчі.
— Можна одне запитання?.. — мовив Дженнінгс. — Якби я знав, яку він мав до вас справу, то, може…
— Ішлося про одну лікарню. Він просив… пожертви…
— На яку саме лікарню?
— Якусь у Римі… я вже не пригадую.
— Він не залишив вам своєї адреси?
— Ні. Я, бачте, й сам трохи цим засмучений, бо пообіцяв йому надіслати чек, а тепер не знаю куди…
Дженнінгс кивнув головою.
— Виходить, ми з вами ведемо пошук в одному напрямі.
— Виходить, що так, — сказав Торн.
— Він просто прийшов та й пішов?
— Так.
— І ви його більш не бачили?
Торнове обличчя ледь напружилось. Дженнінгс завважив це й одразу ж зрозумів, що посол щось приховує.
— Ні, не бачив.
— Я подумав… може, він приходив на ваші виступи…
Погляди їхні зустрілись, і Торн збагнув, що з ним ведуть якусь гру.
— Як вас звати? — спитав він.
— Дженнінгс. Габер Дженнінгс.
— Містере Дженнінгс…
— Просто Габер.
— Габере… — Торн придивлявся до його обличчя, потім відвів очі й знову поглянув у вікно. — Мені також дуже важливо знайти того чоловіка… священика, що приходив сюди. Мені здається, я повівся з ним негідно, і хотілося б вибачитись.
— В якому розумінні негідно?
— Я досить грубо його вирядив. Навіть не вислухав усього, що він хотів сказати.
— Напевне, він до такого звик. Коли доводиться просити про пожертви…
— Я хотів би розшукати його. Для мене це багато важить.
З вигляду Торна було добре видно, що це й справді так. Дженнінгс зрозумів, що він на правильній дорозі, але не знав, куди та дорога його приведе. Лишалося тільки йти нею навпростець.
— Якщо знайду його, я дам вам знати, — сказав він.
— Зробіть ласку.
— Неодмінно.
Торн кивнув головою. Дженнінгс підвівся, підійшов до нього й потис простягнену руку.
— Ви чимось стурбовані, пане посол. Сподіваюся, світ ще не на грані катастрофи?
— Та ні, — всміхнувся у відповідь Торн.
— Я ваш палкий прибічник. Тим-то й переслідую вас.
— Дякую.
Дженнінгс рушив до дверей, але Торн зупинив його.
— Містере Дженнінгс…
— Слухаю, сер.
— ХотіХося б знати… Ви ж самі ніколи не бачили того священика?
— Ні.
— Ви казали, що, може, він приходив на мої виступи. Отож я подумав, чи ви не…
— Що?
— Та ні… Не має значення.
— Можна, я коли-небудь познімаю вас удома? — раптом спитав Дженнінгс. — Сказати б, у колі сім’ї.
— Мабуть, тепер не найкращий час для цього.
— Може, зателефонувати вам за кілька днів?
— Гаразд, прошу.
— Я зателефоную.
Репортер вийшов, і Торн підозріливо подивився йому вслід. Цей чоловік, безперечно, щось знав, щось таке, про що не захотів сказати. Але що він міг знати про того священика? І чи було чисто випадковим збігом обставин, що цей чоловік, його негаданий знайомий, розшукував того ж таки священика, який ні вдень ні вночі не дає спокою йому самому?.. Торн довго думав про це, але так і не дійшов ніякого висновку. Подібно до інших недавніх подій у його житті, все воно здавалося звичайним збігом обставин, а проте, за ним, напевне, ховалося щось більше.
