Торн раз у раз позирав на годинник на приладовому щитку. Рівно о першій він вийшов з машини і, внутрішньо підібравшись, рушив до парку. Щоб його не впізнали, він убрався в плащ і надів темні окуляри, але ця спроба замаскуватися тільки посилювала його збудження. Торн напружено шукав очима постать священика. Тассоне самотньо сидів на лаві спиною до нього. Ще й тепер Торн міг повернути назад і непомітно піти геть, але натомість він рушив уперед і тихо підступив до священика.
Тассоне аж стенувся з несподіванки. Обличчя його було напружене й блищало від поту, так наче він переборював нестерпний біль. Довгу хвилю обидва мовчали.
— Мені слід було б прийти сюди з полісменами, — мовив Торн нарешті.
— Вони вам не зарадять.
— Говоріть. Що ви хотіли мені сказати?
Тассоне закліпав очима, руки в нього затремтіли, виказуючи граничне нервове напруження, і водночас він насилу долав біль.
— «Як знов єврей Сіон посяде…» — прошепотів він.
— Що-що?
— «Як знов єврей Сіон посяде… І в небі знак побачать люди… І Рим оновлення урядить… Більш світу білого не буде!»
Серце Торнове впало. Ну звісно ж, божевільний! Проказує якісь вірші, обличчя застигле, мов у сновиди, голос починає зриватися на крик…
— «Звірюка зрине із пучини… На брата брат з мечем повстане… І буде битва до загину… Аж поки упаде останній!»
Торн сторожко дивився на священика, а той нестямно, натужно видушував із себе рядок за рядком.
— Усе це провіщено в Святому Одкровенні! — вигукнув він насамкінець.
— Я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати проповіді, — сухо мовив Торн.
— Тільки через того, хто цілковито йому підвладний, сатана зможе вступити в свій останній і найстрашніший двобій. Про це говориться в пророка Даниїла…
— Ви казали, що моїй дружині загрожує якась небезпека.
— Поїдьте до міста Мегіддо, — неначе через силу промовив священик. — Там, у руїнах давнього Ізреєля, ви знайдете старого Бугенгагена. Тільки він може повідати, як має вмерти син сатани.
— Послухайте…
— Той, кого не порятує Агнець, стане жертвою Звіра!..
— Та годі ж бо!
Тассоне замовк, обм’якнув і тремтливою рукою втер піт, що рясно зросив йому чоло.
— Я прийшов сюди тільки тому, що ви сказали, ніби моя дружина в небезпеці, — тихо мовив Торн.
— Мені було видіння, містере Торн.
— Ви сказали, що моя дружина…
— Вона вагітна!
Торн збентежено замовк і відступив назад.
— Ви помиляєтесь.
— Ні. Вона справді вагітна.
— Це не так.
— Він не дасть цій дитині народитися. Він уб’є її ще в материній утробі. — Тассоне застогнав від нестерпного болю.
— Про кого ви говорите? — запитав Торн, важко дихаючи.
— Про вашого сина, містере Торн! Він — син сатани! Він уб’є ненароджену дитину, і дружину вашу теж уб’є! А коли допевниться, що все ваше багатство відписане йому, тоді, містере Торн, він уб’є і вас!
— Замовкніть!
— А коли заволодіє вашим багатством і владою, він створить своє чорне царство тут, на землі, й діставатиме накази від самого сатани!
— Ви божевільний, — хрипко мовив Торн.
— Він мусить умерти, містере Торн!.. — Священик задихнувся, і з очей його потекли сльози.
Торн дивився на нього, не в змозі й поворухнутись.
— Благаю вас, містере Торн… — плачучи, промовив священик.
— Ви просили п’ять хвилин…
— Поїдьте до Мегіддо, — не вгавав священик. — Знайдіть Бугенгаге— на, поки ще не пізно!
Торн похитав головою і, силкуючись стримати дрож, застережливо покивав пальцем.
— Я вас вислухав, — сказав він з ноткою погрози в голосі. — А тепер послухайте мене. Якщо я ще коли-небудь вас побачу, ви будете заарештовані. — І, круто повернувшись, пішов геть.
Тассоне, давлячись слізьми, гукнув йому навздогін:
— Побачимося в пеклі, містере Торн! Разом відбуватимемо покару!..
Ще кілька секунд — і Торн зник з очей. Тассоне залишився сам. Він сидів, обхопивши голову руками, і намагався погамувати сльози. Та вони все текли й текли. Це був кінець, він остаточно програв!
Повільно підвівшись, священик роззирнувся круг себе. Парк був безлюдний. Навколо стояла лиховісна тиша. Йому здалося, ніби він раптом опинився в цілковитій порожнечі. Усе неначе вмерло. Та ось Тассоне почув якийсь звук. Він линув звідкись із глибин, мовби зароджуючись у його власному мозку, і поступово набирав сили, аж поки заповнив усе довкола. То був звук «О-ом-м-м!», і, коли він посилився до болю у вухах, Тассоне вхопився руками за хрест із розп’яттям і нажахано повів очима по парку. Небо потемніло від густих хмар, знявся вітер, і крони дерев грізно загойдалися.