В цей час Рамзес під’їздив до палацу фараона.
Палац стояв на пагорбі за містом, серед парку. Там росли незвичайні дерева: баобаби з півдня, кедри, сосни й дуби з півночі. Завдяки дбайливості садівників, вони жили по кілька десятків років і виростали дуже високі. Тіниста алея вела вгору до брами, такої заввишки, як чотириповерховий будинок. По обидва боки брами здіймалися масивні башти, схожі на зрізані піраміди, — сорок кроків завширшки і п’ять поверхів заввишки. Вночі вони скидалися на величезні намети. На кожному поверсі цих химерних будівель було квадратне віконце. Дахи в них були плоскі. З верху однієї такої піраміди варта стежила за тим, що робиться на землі, з другої — жерці по черзі спостерігали зорі.
Праворуч і ліворуч від цих башт, що звалися пілонами, тяглися мури, точніше, довгі двоповерхові будинки з вузькими віконцями і плоскими дахами, на яких походжала варта. З обох боків головної брами височіли дві статуї, що головами сягали другого поверху; біля підніжжя цих статуй теж стояла варта.
Коли царевич у супроводі кількох верхівців наблизився до палацу, вартовий одразу впізнав його, хоч було вже темно. За мить з пілона вибіг двірський урядовець у білій спідничці, темній накидці та великій перуці, схожій на клобук.
— Палац уже замкнено? — спитав його царевич.
— Правду кажеш, достойний царевичу, — відповів урядовець. — Його святість вбирає богів до сну.
— А потім що робитиме?
— Зволить прийняти військового міністра Гергора.
— Ну, а далі?
— Далі його святість дивитиметься на танці у великій залі, а потім прийме купіль і прокаже вечірні молитви.
— Мене не велено прийняти? — спитав наступник трону.
— Завтра після військової ради.
— А що роблять цариці?
— Перша цариця молиться в покоях померлого сина, а ваша достойна матінка приймає фінікійського посла, який привіз їй дари від жінок Тіра.
— І дівчата є?
— Здається, є кілька. Кожна має на собі коштовних прикрас більше як на десять талантів.
— А хто це там вештається із смолоскипами? — спитав царевич, показуючи рукою на нижню частину парку.
— Це знімають з дерева твого брата, достойний царевичу. Він сидить там від самого полудня.
— І не хоче злізти?
— Ні, зараз, певно, злізе, бо по нього пішов блазень першої цариці й пообіцяв, що одведе його до шинку, де п’ють парасхіти, які розтинають тіла померлих.
— А про сьогоднішні маневри вже чули тут що-небудь?
— У палаці казали, що штаб був відрізаний від війська.
— А ще що? Урядовець завагався.
— Кажи, що ти чув!
— А ще чули, ніби ти, достойний царевичу, наказав дати за це одному офіцерові п’ятсот київ, а провідника повісити.
— Все брехня!.. — озвався півголосом один із ад’ютантів царевича.
— Воїни теж казали поміж себе, що це, мабуть, брехня, — відповів сміливіше урядовець.
Наступник трону повернув коня і поїхав до нижньої частини парку, де був його невеличкий палац. Це, власне, була двоповерхова дерев’яна альтанка, схожа на величезний куб, з двома терасами — Нижньою і верхньою, які оточували будинок і спиралися на безліч колон. У палаці горіли світильники, і можна було бачити, що стіни зроблені з різьблених дощок, ажурних, як мереживо, і захищені од вітру різнобарвними тканинами. Дах цієї будівлі був плоский, оточений балюстрадою; на ньому стояло кілька наметів.
Назустріч царевичу вибігли напівголі слуги, радісно вітаючи господаря: одні впали перед ним ниць, інші присвічували смолоскипами, поки він входив у дім. Внизу він скинув запилений одяг, викупався в кам’яній ванні і накинув на себе білу тогу, щось подібне до білого простирадла, застебнув її під шиєю і підперезався шнурком. На другому поверсі царевич повечеряв — з’їв пшеничного коржа, кілька фініків і випив келих легкого пива. Потім Вийшов на терасу й ліг на ложе, вкрите лев’ячою шкурою, наказавши слугам покликати до нього Тутмоса, як тільки той прибуде.
Опівночі перед палацом зупинилися ноші й з них вийшов ад’ютант царевича, Тутмос. Коли він, позіхаючи, поволі зійшов на терасу, царевич схопився з ложа.
— Це ти? Ну що?.. — вигукнув Рамзес.
— Ти ще не спиш?.. — здивувався Тутмос. — О боги, не спати після стількох днів мордування в поході!.. Я думав що подрімаю хоч до сходу сонця.
— Де Сара?..
— Буде тут післязавтра або ти в неї в маєтку на тому березі Нілу.
— Тільки післязавтра!..
— Тільки?.. Тобі треба виспатись, Рамзесе. Надто багато чорної крові зібралося в тебе в серці, від цього й голова палає.
— А що її батько?..