— Що ви робите, безбожники?! Це ж канал!
— А ти як смієш ганьбити воїнів його святості? — спитав Євнана, який саме нагодився сюди.
— Бачу, що ти єгиптянин і, певне, з начальників, — відповів йому селянин, — отож скажу тобі, що цей канал належить великому панові: він служить управителем у писаря того чоловіка, який тримає опахало над його достойністю номархом Мемфіса. Глядіть, щоб вас не спіткало лихо!..
— Робіть своє діло, — владно сказав Євнана грецьким воїнам, які почали прислухатися до селянина. Вони не розуміли його мови, але їх вразив тон старого.
— Вони знов засипають! — мовив той розпачливо. — Горе вам, негідники! — скрикнув він раптом, кидаючись з мотикою на одного з воїнів.
Грек вихопив мотику і так ударив селянина в зуби, що аж кров виступила в того на губах. Потім знову взявсядороботи.
Приголомшений ударом селянин злякався і став благати:
— Пане, я ж сам копав цей канал цілих десять років; копав ночами і в свята! Наш пан обіцяв, що коли я проведу воду в цю долинку, то він відступить її мені в оренду, дасть п’яту частину врожаю і волю… Чуєте? Волю мені і трьом мої дітям!.. О боги!..
Він заломив руки й знову звернувся до Євнани:
— Вони мене не розуміють, ці заморські бородані, собачі виплодки, брати фінікійців і євреїв. Але ти, пане, вислухай мене… Цілих десять років, коли люди йшли на ярмарок, на танці або в храм, я потай пробирався до цієї похмурої ущелини. Я не ходив на могилу матері, бо весь час копав. Я забув про померлих, щоб своїм дітям і собі хоч на один день перед смертю здобути волю і землю…
Будьте моїми свідками, о боги, скільки разів заставала мене в цій ущелині ніч!.. Скільки разів я чув поблизу тужливе виття гієн і бачив зелені очі вовків! Я не тікав від них, бо куди б я, нещасний, утік, коли на кожній стежці чигав на мене жах, а в тім каналі воля тримала мене за ноги.
Якось з отої печери вийшов на мене лев, фараон усіх звірів. Мотика випала у мене з рук. Я впав перед ним на коліна і сказав такі слова: «Пане мій, невже ти зволиш мене з’їсти? Я ж бо тільки раб!» Хижий лев змилосердився наді мною, вовк не зайняв мене, навіть підступні кажани обминали мою бідну голову, а ти, єгиптянин…
Селянин замовк, побачивши почет і ноші міністра Гергора, що наближалися до нього. По опахалу догадався, що то був якийсь знатний вельможа, а по шкурі пантери — що жрець.
Він кинувся до нього, вкляк на коліна і схилив голову аж до піску.
— Чого ти хочеш, чоловіче? — спитав вельможа.
— «О світло сонця, вислухай мене! — вигукнув селянин. — Хай не буде сліз у твоїх покоях і нехай лихо обминає тебе! Хай не спіткає тебе невдача в ділах твоїх, і течія хай не знесе тебе, коли перепливатимеш на той берег Нілу…»
— Чого ти хочеш, питаю? — повторив міністр.
— «Добрий пане, — казав далі селянин, — проводирю без пихи, що зборюєш брехню й твориш правду… Батьку бідняка, муже вдови, заступнику сироти… Дозволь, щоб я міг проголошувати ім’я твоє як закон в країні. Зволь вислухати слова уст моїх. Зглянься і вчини по правді, найблагородніший із благородних…»
— Він хоче, щоб не засипали цього каналу, — обізвався Євнана.
Міністр знизав плечима й рушив до каналу, через який уже перекинули кладку. Селянин у розпачі обхопив його коліна.
— Заберіть його геть! — крикнув його достойність, відсахнувшись, мов від гадюки, що хоче вкусити.
Писар Пентуер одвернувся; його худе обличчя посіріло. А Євнана підскочив і схопив старого за шию, та не зміг відірвати його від ніг міністра і гукнув воїнів. Через хвилину його достойність уже був на тому боці каналу, а воїни майже на руках віднесли старого в кінець колони. Там йому дали з десяток стусанів, а нижчі офіцери, завжди озброєні палицями, додали до цього кілька десятків київ і кинули бідолаху біля входу в ущелину.
Побитий, закривавлений, а найбільше переляканий, бідар якусь мить посидів на піску, потім протер очі і раптом, зірвавшись на ноги, кинувся тікати до шляху, голосячи:
— Поглинь мене, земле! Хай буде проклятий день, коли я вперше побачив світло, і ніч, коли сказали: «Народилась людина». У шатах справедливості нема й клаптика для рабів. І навіть боги не зглянуться над бідними створіннями, що мають лише руки для праці, уста для плачу, а спину для побоїв… О смерте, спопели моє тіло, щоб і там, на полях Осіріса, я вдруге не народився рабом…
Розділ третій
Розгніваний царевич Рамзес вибирався на пагорок. За ним поспішав Тутмос. Перука в чепуруна зсунулась набік, штучна борідка відпала, і він ніс її в руках. Від утоми обличчя його було б зовсім бліде, якби не шар рум’ян.
Нарешті царевич зупинився на вершині пагорка. З ущелини до них долинали гомін воїнів і важке гуркотіння баліст. Перед ними простягався безкраїй простір землі Госен, що купалась у сонячнім промінні. Здавалося, то не земля, а золота хмара, на якій мрія намалювала краєвид фарбами з срібла, смарагдів, рубінів, перлів та топазів.
Наступник трону простяг руку.
— Глянь, — мовив він до Тутмоса, — отам має бути моя земля, а тут — моє військо. А тим часом найвищі будівлі там — це палаци жерців, а тут найвищий воєначальник — жрець!.. Чи можна таке терпіти?..
— Так завжди було, — відповів Тутмос, злякано озираючись навколо.
— Неправда! Я знаю історію цього краю, якої не знаєте ви.
Воєначальниками і правителями держави завжди були тільки фараони, принаймні найенергійніші з них. Вони не марнували часу на жертвоприношення та молитви, а правили державою….
— Але ж така воля його святості… — заперечив Тутмос.
— Немає волі мого батька на те, щоб номархи свавільно урядували в своїх столицях, а ефіопський намісник вважав себе рівнею цареві царів. І не може бути волі мого батька на те, щоб його військо обминало двох золотих жуків, бо військовий міністр — жрець.
— Він великий полководець!.. — шепнув украй переляканий Тутмос.
— Який він там полководець!.. Що розбив жменьку лівійських розбійників, які кидаються тікати, тільки-но побачивши єгипетського воїна? Ти поглянь, що роблять наші сусіди! Ізраїльтяни зволікають із сплатою данини і дають чимраз менше й менше. Хитрі фінікійці щороку захоплюють по кілька кораблів з нашого флоту. Проти хеттів ми мусимо тримати на сході величезне військо, а навколо Вавілона й Ніневії розгортається рух, який знаходить відгук в усій Месопотамії. І які ж наслідки урядування жерців? Якщо мій прадід мав щороку сто тисяч талантів прибутку й сто шістдесят тисяч війська, то мій батько має ледве п’ятдесят тисяч талантів і сто двадцять тисяч війська… Та й що то за військо! Коли б не грецький корпус, який пильнує його, мов собака овець, вже й сьогодні єгипетські воїни слухалися б тільки жерців, а фараон опинився б у становищі жалюгідного номарха.
— Звідки ти це знаєш?.. Звідки в тебе такі думки?.. — здивувався Тутмос.
— Хіба я не з роду жерців! Адже вони вчили мене, коли я не був ще наступником трону. О, коли я стану фараоном після мого батька — хай він живе вічно! — я наступлю їм на шию ногою в бронзовій сандалі… Але насамперед я доберусь до їхніх скарбниць. Вони завжди були переповнені, а з часів Рамзеса Великого почали ще більше розбухати і тепер такі набиті золотом, що з-за них не видно й фараонових скарбів.
— Горе мені й тобі! — зітхнув Тутмос. — В тебе такі заміри, що під ними увігнувся б навіть цей пагорок, якби міг чути й розуміти. А де твої сили… помічники… воїни?.. Проти тебе повстане весь народ на чолі з могутньою кастою… А хто піде за тобою?
Царевич замислився. Помовчавши, він відповів:
— Військо.
— Більша частина його піде за жерцями.
— Грецький корпус…
— Бочка води в Нілі. — Урядовці…
— Половина з них жерці.
Рамзес сумно хитнув головою й замовк.
З вершини голим кам’янистим схилом вони спустилися на той бік пагорба. Раптом Тутмос, який ішов попереду, вигукнув: