Незважаючи на стрімкий схил, царевич бігцем помчав до свого загону, туди, де стояв військовий міністр в оточенні офіцерів.
— Що тут сталося? — гукнув царевич грізно. — Чому ви сурмите тривогу, замість того щоб іти далі?
— Ми відрізані, — відповів Гергор.
— Хто?.. Ким?..
— Наш загін трьома полками Нітагера, які вийшли з пустелі.
— Виходить, там, біля шляху, стоїть супротивник?..
— Стоїть сам непереможний Нітагер.
Здавалося, наступник трону раптом знавіснів. Губи його скривилися, очі викотилися з орбіт. Він вихопив меч і, підбігши до греків, крикнув хрипким голосом:
— За мною, на тих, що заступили нам дорогу!..
— Живи вічно, ерпатре! — вигукнув Патрокл і теж вихопив меч. — Уперед, нащадки Ахіллеса! — звернувся він до своїх воїнів. — Покажемо цим єгипетським пастухам, що нас зупинити не можна!..
Сурми заграли до бою. Чотири короткі, але стрункі шеренги греків кинулися вперед. Знялася хмара куряви, залунали вигуки на честь Рамзеса.
Через кілька хвилин греки опинилися проти єгипетських полків і… завагались.
— Вперед! — крикнув царевич, змахнувши мечем.
Греки наставили списи. В шеренгах супротивника зчинився якийсь рух, прокотивсь невиразний гомін і теж наїжилися списи.
— Хто ви, безумці?. — прогримів могутній голос з того
боку.
— Наступник трону! — відповів Патрокл.
На мить запала тиша.
— Розступіться! — наказав той самий громовий голос. Полки східного війська поволі розімкнулись, немов важкі
подвійні ворота, і грецький загін пройшов між ними.
До наступника трону наблизився сивий воїн у позолоченому шоломі і, низько вклонившись, промовив:
— Ти переміг, ерпатре. Тільки великий полководець міг так вийти із скрутного становища.
— Ти — Нітагер, найхоробріший з хоробрих! — вигукнув царевич.
У цю хвилину до них підійшов військовий міністр, який чув цю розмову, і сказав ущипливо:
— А якби серед вас був такий самий свавільний командир, як ерпатр, чим скінчилися б маневри?
— Дай спокій молодому воїну! — відповів Нітагер. — Хіба тобі не досить того, що він показав лев’ячі пазурі, як і годиться нащадкові фараонів?
Тутмос, чуючи, що розмова стає небезпечною, звернувся до Нітагера:
— Як же ти опинився тут, достойний полководче, адже головні твої сили перед нашим військом?
— Я знав, як повільно посувається ваш загін з Мемфіса, коли царевич зосереджував полки під Пі-Баїлосом. Отож і вирішив для сміху захопити вас, вельмож, зненацька. Та, на лихо, сюди прибув царевич і поламав мої плани. Завжди роби так, Рамзесе, звичайно, коли зіткнешся із справжнім ворогом.
— А коли він, як оце сьогодні, натрапить на силу, втроє більшу, ніж у нього? — запитав Гергор.
— Відвага й розум важать більше, аніж сила, — відповів старий полководець. — Слон у п’ятдесят разів дужчий за людину, а проте кориться їй або гине від її руки.
Гергор слухав мовчки.
Вирішили на цьому маневри закінчити. Наступник трону в супроводі міністра й полководців поїхав до війська, що стояло поблизу Пі-Баїлоса, привітав ветеранів Нітагера і попрощався зі своїми полками, наказавши їм іти на схід і побажавши успіху. А сам з великим почтом вирушив назад до Мемфіса; жителі землі Госен у святковому одязі, з зеленим гіллям у руках, юрбами стояли понад шляхом, вітаючи переможця.
Незабаром дорога звернула в пустелю, і юрби потроху стали танути; а коли вони наблизилися до того місця, де штаб царевича, обминаючи святих скарабеїв, вступив до ущелини, — на дорозі не залишилося нікого.
Тоді Рамзес підкликав Тутмоса і, показуючи на лисий пагорбок, шепнув:
— Піди туди, до Сари…
— Розумію.
— І скажи її батькові, що я віддаю йому маєток біля Мемфіса.
— Розумію. Післязавтра вона буде в тебе.
По цій розмові Тутмос попрямував до полків, які рухалися за почтом, і зник.
Майже навпроти ущелини, якою вранці їхали метальні машини, за десяток кроків від шляху, ріс невисокий, хоч і старий, тамаринд. Тут передній загін, що йшов перед почтом царевича, раптом зупинився.
— Може, ми знову натрапили на скарабеїв? — посміхнувшись, спитав міністра наступник трону.
— Зараз побачимо, — відповів Гергор.
І ось що вони побачили: на чахлому дереві висів голий чоловік.
— Що це? — скрикнув вражений царевич.
Ад’ютанти підбігли до дерева і впізнали того, хто висів на ньому: це був той самий старий селянин, канал якого засипали вранці.
— Добре, що повісився! — кричав серед гурту офіцерів Євнана. — Чи ви б повірили, що цей нікчемний раб насмілився хапати за ноги його достойність міністра!..
Рамзес, почувши це, спинився. Він зліз з коня і підійшов до зловорожого дерева.
Чоловік висів з витягнутою вперед головою. Рот у нього був широко розкритий, долоні повернуті до людей, а в очах застиг жах. Здавалося, він хотів щось сказати, але йому перехопило подих.
— Нещасний! — співчутливо зітхнув царевич. Повернувшись до почту, він звелів, щоб йому розповіли
історію цього селянина, і, вислухавши її, довго їхав мовчки.
Перед очима його стояв образ самогубця, а серце краяло невідступне почуття, що цьому зневаженому рабові була заподіяна велика кривда. Така безмірна кривда, що над нею міг замислитись навіть він — син і наступник фараона.
Стояла нестерпна спека. Курява сушила губи, ятрила очі людям і тваринам. Полки зупинилися, на короткий перепочинок, а тим часом Нітагер кінчав розмову з військовим міністром.
— Мої офіцери, — мовив старий полководець, — дивляться не під ноги, а перед собою. І, мабуть, тому ворог ніколи не міг захопити мене зненацька.
— Ти нагадав мені цим, достойний Нітагере, що я повинен сплатити деякі борги, — відповів Гергор і наказав зібрати воїнів та воєначальників, які були неподалік. — А тепер, — сказав міністр, — покличте Євнану.
Обвішаний амулетами офіцер з’явився на поклик так швидко, наче давно вже цього чекав. На його обличчі сяяла ледве стримувана радість.
Гергор, побачивши перед собою Євнану, звернувся до присутніх:
— З волі його святості верховна військова влада по закінченні маневрів знову переходить до моїх рук.
Воїни схилили голови.
— Цю владу я використаю насамперед для того, щоб віддати кожному по заслузі.
Офіцери перезирнулися.
— Євнано! — вів далі міністр. — Я знаю, що ти завжди був одним з найретельніших офіцерів…
— Правда, промовляє твоїми устами, найдостойніший отче, — відповів Євнана. — Як пальма чекає роси, так я чекаю наказу своїх начальників. А коли їх не отримую, то я — мов сирота в пустелі, що не може знайти дороги.
Вкриті шрамами офіцери Нітагера з подивом прислухалися до спритної мови Євнани і нишком думали: «Цей буде возвеличений над іншими».
— Євнано, — казав далі міністр, — ти не тільки ретельний, але й побожний; не тільки побожний, але й чуйний, мов ібіс над водою. Боги також щедро обдарували тебе: вони дали тобі прозорливість змії і зір яструба.
— Щира правда плине з уст вашої достойності, — озвався Євнана. — Якби не мій гострий зір, я не побачив би двох священних скарабеїв.
— Так, — перебив міністр, — і не врятував би нашої колони від святотатства. За цей вчинок, гідний найпобожнішого єгиптянина, дарую тобі… — Міністр зняв з пальця золотий перстень. — Дарую тобі цей перстень з ім’ям богині Мут, прихильність і ласка якої, якщо ти на неї заслужиш, супроводитиме тебе до кінця земної мандрівки.
Його достойність вручив перстень Євнані, а присутні голосними вигуками вславили ім’я фараона й забряжчали зброєю.
Але міністр не рушив з місця, тож Євнана й собі стояв, пильно дивлячись йому в вічі, мов вірний пес, який, діставши з хазяйської руки один шматок, крутить хвостом і чекає другого.
— А тепер, — знову заговорив міністр, — признайся, Євнано, чому ти не повідомив нас, куди зник наступник трону, коли військо з великими труднощами посувалося ущелиною?.. Ти вчинив погано, бо через це ми мусили сурмити тривогу поблизу супротивника.