У пурпуровому промінні надвечірнього сонця царевич був схожий на статую бога; воїни дивилися на нього з гордістю й любов’ю, воєначальники — з захватом.
Рамзес підняв руку. Всі замовкли, і він заговорив:
— Достойні полководці, мужні воєначальники, слухняні воїни! Сьогодні боги дарували мені щастя командувати такими героями, як ви. Радість сповнює моє царське серце, А оскільки воля моя така, щоб ви, хоробрі полководці, воєначальники й воїни, завжди поділяли моє щастя, то призначаю вам нагороду: по драхмі кожному воїну з тих, що йшли зі мною на схід, і з тих, що вертаються з нами від східного кордону. Крім того, дарую ще по одній драхмі грецьким воїнам, які сьогодні під моєю командою пробили нам вихід з ущелини,
і по одній драхмі кожному воїнові з тих полків достойного Нітагера, які хотіли заступити нам шлях… Військо завирувало.
— Хай живе наш вождь!.. Слава наступникові фараона, хай він живе вічно!.. — гукали воїни, а найголосніше — греки.
Царевич казав далі:
— Для розподілу між нижчими офіцерами мого війська та війська достойного Нітагера даю п’ять талантів. Найдостойнішому міністрові та старшим полководцям дарую десять талантів…
— Я відмовляюсь від своєї частки на користь війська, — відповів Гергор.
— Хай живе наступник трону!.. Хай живе міністр! — кричали офіцери й воїни.
Червоне кружало сонця вже торкнулося пісків західної пустелі. Рамзес попрощався з військом і галопом помчав до Мемфіса, а достойний Гергор, супроводжуваний радісними вигуками, сів у ноші і також наказав випередити військо, що посувалося дорогою.
Коли ноші віддалилися від полків настільки, що окремі ви гуки злилися в невиразний гомін, схожий на шум водоспаду, міністр, нахилившись до писаря Пентуера, сказав:
— Ти все запам’ятав?
— Так, достойний пане.
— Твоя пам’ять — як граніт, що на ньому пишуть історію, а твоя мудрість — як Ніл, що все заливає й запліднює, — сказав міністр. — До того ж боги обдарували тебе найбільшою зі всіх чеснот — розумною покорою…
Писар мовчав.
— Отже, ти краще, ніж будь-хто, можеш оцінити розум і вчинки наступника трону, хай він живе вічно!
Міністр трохи помовчав. Він не звик так багато говорити.
— Скажи ж мені, Пентуере, і запиши це: чи ж годиться, щоб наступник трону висловлював свою волю перед усім військом?.. Так може поводитися тільки фараон, або зрадник, або… легковажний юнак, який однаково легко робить безглузді вчинки і кидає безбожні слова.
Сонце зайшло, і незабаром на землю спустилася зоряна ніч. Над незліченними каналами Нижнього Єгипту почав збиратися сріблястий туман. Лагідний вітерець ніс його аж до пустелі, освіжаючи стомлених воїнів та напуваючи рослини, що вже гинули від спраги.
— Або поміркуй і скажи мені, Пентуере, — вів далі міністр, — де царевич візьме двадцять талантів, які він сьогодні так необачно пообіцяв війську? Зрештою, де б він не взяв ці гроші, мені, та, напевне, й тобі, здається небезпечним, що наступник трону робить подарунки війську в той час, як його святість не має чим заплатити полкам Нітагера, які повертаються зі сходу. Я не питаю тебе, що ти думаєш про це, бо й так знаю, як і ти знаєш мої найпотаємніші думки. Прошу тільки, щоб ти запам’ятав усе, що бачив, щоб розповісти про це на раді жерців.
— А коли вона буде? — спитав Пентуер.
— Скликати її ще немає приводу, — відповів міністр. — Спершу спробую приборкати непокірного бичка за допомогою батьківської руки його святості… Бо шкода хлопця: він має великі здібності й силу південного урагану. Але якщо цей ураган, замість того щоб змітати ворогів Єгипту, почне класти його пшеницю і виривати з корінням пальми!..
Міністр замовк, і його почет зник у темній алеї, що вела до Мемфіса.
В цей час Рамзес під’їздив до палацу фараона.
Палац стояв на пагорбі за містом, серед парку. Там росли незвичайні дерева: баобаби з півдня, кедри, сосни й дуби з півночі. Завдяки дбайливості садівників, вони жили по кілька десятків років і виростали дуже високі. Тіниста алея вела вгору до брами, такої заввишки, як чотириповерховий будинок. По обидва боки брами здіймалися масивні башти, схожі на зрізані піраміди, — сорок кроків завширшки і п’ять поверхів заввишки. Вночі вони скидалися на величезні намети. На кожному поверсі цих химерних будівель було квадратне віконце. Дахи в них були плоскі. З верху однієї такої піраміди варта стежила за тим, що робиться на землі, з другої — жерці по черзі спостерігали зорі.
Праворуч і ліворуч від цих башт, що звалися пілонами, тяглися мури, точніше, довгі двоповерхові будинки з вузькими віконцями і плоскими дахами, на яких походжала варта. З обох боків головної брами височіли дві статуї, що головами сягали другого поверху; біля підніжжя цих статуй теж стояла варта.
Коли царевич у супроводі кількох верхівців наблизився до палацу, вартовий одразу впізнав його, хоч було вже темно. За мить з пілона вибіг двірський урядовець у білій спідничці, темній накидці та великій перуці, схожій на клобук.
— Палац уже замкнено? — спитав його царевич.
— Правду кажеш, достойний царевичу, — відповів урядовець. — Його святість вбирає богів до сну.
— А потім що робитиме?
— Зволить прийняти військового міністра Гергора.
— Ну, а далі?
— Далі його святість дивитиметься на танці у великій залі, а потім прийме купіль і прокаже вечірні молитви.
— Мене не велено прийняти? — спитав наступник трону.
— Завтра після військової ради.
— А що роблять цариці?
— Перша цариця молиться в покоях померлого сина, а ваша достойна матінка приймає фінікійського посла, який привіз їй дари від жінок Тіра.
— І дівчата є?
— Здається, є кілька. Кожна має на собі коштовних прикрас більше як на десять талантів.
— А хто це там вештається із смолоскипами? — спитав царевич, показуючи рукою на нижню частину парку.
— Це знімають з дерева твого брата, достойний царевичу. Він сидить там від самого полудня.
— І не хоче злізти?
— Ні, зараз, певно, злізе, бо по нього пішов блазень першої цариці й пообіцяв, що одведе його до шинку, де п’ють парасхіти, які розтинають тіла померлих.
— А про сьогоднішні маневри вже чули тут що-небудь?
— У палаці казали, що штаб був відрізаний від війська.
— А ще що? Урядовець завагався.
— Кажи, що ти чув!
— А ще чули, ніби ти, достойний царевичу, наказав дати за це одному офіцерові п’ятсот київ, а провідника повісити.
— Все брехня!.. — озвався півголосом один із ад’ютантів царевича.
— Воїни теж казали поміж себе, що це, мабуть, брехня, — відповів сміливіше урядовець.
Наступник трону повернув коня і поїхав до нижньої частини парку, де був його невеличкий палац. Це, власне, була двоповерхова дерев’яна альтанка, схожа на величезний куб, з двома терасами — Нижньою і верхньою, які оточували будинок і спиралися на безліч колон. У палаці горіли світильники, і можна було бачити, що стіни зроблені з різьблених дощок, ажурних, як мереживо, і захищені од вітру різнобарвними тканинами. Дах цієї будівлі був плоский, оточений балюстрадою; на ньому стояло кілька наметів.
Назустріч царевичу вибігли напівголі слуги, радісно вітаючи господаря: одні впали перед ним ниць, інші присвічували смолоскипами, поки він входив у дім. Внизу він скинув запилений одяг, викупався в кам’яній ванні і накинув на себе білу тогу, щось подібне до білого простирадла, застебнув її під шиєю і підперезався шнурком. На другому поверсі царевич повечеряв — з’їв пшеничного коржа, кілька фініків і випив келих легкого пива. Потім Вийшов на терасу й ліг на ложе, вкрите лев’ячою шкурою, наказавши слугам покликати до нього Тутмоса, як тільки той прибуде.
Опівночі перед палацом зупинилися ноші й з них вийшов ад’ютант царевича, Тутмос. Коли він, позіхаючи, поволі зійшов на терасу, царевич схопився з ложа.
— Це ти? Ну що?.. — вигукнув Рамзес.
— Ти ще не спиш?.. — здивувався Тутмос. — О боги, не спати після стількох днів мордування в поході!.. Я думав що подрімаю хоч до сходу сонця.