— Старший слідчий імперського Управління поліції Нев, — назвав себе поліцейський. — Мені доручено задати вам питання…
— Ким саме доручено? — перебив слідчого барон.
— Імперським комісаром, генерал-лейтенантом Рене Марковим.
— То нехай він і запитує. Чого ж він там сидить? — барон кивнув у бік комісара.
— У нас прийнято, щоб запитував слідчий, — пояснив Марков. — Це його робота… А ви, як я бачу, людина з претензіями.
— Найвеличніша з претензій, генерале, це стати господарем свого внутрішнього хаосу, підкорити власний хаос формі, діяти логічно, просто, категорично, математично; бути законом для себе самого[87]. Вам знайома така претензія?
— Правду кажучи, це надто пафосно, як на мене.
— Авжеж! Ви ж з плебеїв, Марков. З периферійних плебеїв, забитих податками, погрузлих у забобонах і страхах. Ваш батько вирощував їстівні водорості на Тіронії, а мати доглядала за чужими дітьми. Здається, їй платили три фунти за годину?
— Зате в нашій родині не було збоченців.
— Збоченців не було, кажете, — барон загуркотів розкотистим сміхом. — І це, до речі, також доводить нікчемність вашого походження. Один з наймудріших в історії людства мислителів сказав: «Тільки тоді, коли ми досягаємо нечуттєвості та збоченості, природа починає відкривати нам свої таємниці, і лише ображаючи її, ми здатні її розгадати»[88]. Ваші предки, генерале, не належали до тих, хто розгадував вічні й жахливі таємниці природи. Ваші нікчемні предки лише споживали природу. І то дуже-дуже рідко. Коли в них з’являлися гроші на натуральну їжу.
— О! — Марков підморгнув Невові. — Колеги, ми маємо справу не просто зі збоченцем, а з ідейним збоченцем. Стає цікавіше.
— Ви хочете мене образити? — барон заперечно похитав головою. — У вас не вийде. Хто ви такі, щоб образити нащадка тисячолітнього роду? Мій предок отримав титул від імператора Священної Римської Імперії Фрідріха Третього. Моє збоченство є вищим за усі ваші уявні чесноти, як людський нахил до прекрасного є вищим за стриманість кастрованого пса.
— Це не ми вас, це ви намагаєтесь нас образити.
— У жодний спосіб. Я лише хочу, щоб ви зрозуміли, з ким маєте справу.
— Ми здогадуємось, — мовив Марков. — І, менше з тим, я хочу почути від вас про деякі обставини ваших ігор у цій залі.
— У цій залі! — барон обвів гордим поглядом дзеркальні стіни і конструкцію для тортур. — У цій залі, генерале, не останні люди досягали просвітлення, знаходили свою втрачену сутність і здобували найвищу насолоду, на яку спроможна людина. Спіноза у своїй «Етиці» написав: «Ніхто до цього дня не визначив меж та кордонів того, до чого спроможне тіло». Після смерті Спінози минула тисяча сто років, а ця його апорія й тепер, за сотні парсеків від Землі, є істинною до останньої літери! Ця зала була містичною та утаємненою Межею Дослідів. Адже, «якщо не буде висловлене усе й не все буде піддано таємному аналізу, то чи можна розраховувати на здогадку: що саме найбільше тобі пасує?»[89]
— «Не останні люди», — поцитував слова Глагау Нев. — І хто ж були ці люди?
— Я не скажу вам.
— А ми й так знаємо, бароне, — втрутився Марков. — Ми підняли записи облікових систем купола. Не все вийшло знищити, не все… Та й Джи Тау, як ми бачимо, не виявили належної ревності. Шістнадцять досить відомих імен.
— Так чого ж тоді ви від мене хочете?
— Щоб ви згадали одну особу, яка супроводжувала Ліду Унно.
— Ліду? — барон підозріло примружився. — А вона вам навіщо? Ви ж її вже спровадили… до предків.
— Кого вона приводила на ваші оргії?
— Приводила? Нікого.
— А своїх наложниць?
— Маєте на увазі клонів?
— Так.
— Клонів вона приводила.
— Яких саме клонів?
— У Ліди їх було багато. Вона замовляла їх цілими серіями. Мала гроші. Місцеві клонороби завдяки Ліді зробилися мільйонерами.
— Ви можете згадати імена?
— Чиї?
— Клонів намісниці.
— Генерале, — у голосі Глагау бриніло відчуття власної вищості, — я не запам’ятовую імен біороботів. І самих тих виробів не пам’ятаю. Це наче пам’ятати назви страв, які з’їв позаминулого року… Маячня якась.
— А цього також не пам’ятаєте? — Нев підніс до баронових очей планшет із зображенням Ленго.
— А, цей… Був такий… Ліда його одягала то хлопчиком, то дівчинкою.
— Його піддавали тортурам? — запитав Марков.
— Ми проводили досліди, генерале. Досліди. Ми виривали у природи її найсолодші таємниці. Ми мандрували «…у ті світи, де тріумфує зло, де розум розчиняється у млі, а кігті скуботливі і страшні»[90].