— Що саме ви робили з цим клоном?
— Ліда його берегла. Він умів їй приносити задоволення. А я би з ним порозважався у свій спосіб… Це щуреня під час оргій постійно лізло до моєї дівчинки.
— До Батріс?
— Так.
— Він був небайдужим до Батріс?
— Небайдужим? Він слиною сходив, коли бачив Батріс. Вона була унікальною.
— Ви її ревнували?
— Не так, як ви собі уявляєте.
— А як саме?
— То не ваша справа.
— Вам неприємно про це згадувати?
— Кажу ж вам: не ваша собача справа! — крикнув Глагау.
— Добре, лишимо це… А вам не здавалось, бароне, що цей клон контролює намісницю?
— Контролює Ліду? — здивування аристократа було щирим. — Що ви таке верзете?
— Він телепат.
— Ну то й що з того? Ліда Унно була сильною жінкою. Надзвичайно вольовою і владною жінкою. Лордесою. В ній текла кров Корвінів-Клартів. Це чогось вартує, генрале! Ніякий телепат не зміг би зламати її волю.
— Клон допомагав вам у дослідах?
— Так.
— В який спосіб?
— Він був розумним, вигадливим, вродливим і мав гарне тіло.
— Його тіло було організоване за чоловічим типом?
— Воно чоловіче, проте, скажу я вам, при потребі здатне було набувати жіночності. Це дуже пластичний хлопчик, він уміє догодити дослідникам. І він розуміється на містеріях болю. Йому подобалось робити боляче іншим і самому терпіти біль. Насолоджуватись нестерпним болем. Я розумію, для чого Ліда усюди тягала його за собою.
— Вона не казала, що хоче перетворити його на дівчину?
— На дівчину? Навіщо? Він і так умів усе, що вміє дівчина.
— Вона дозволяла йому домінувати над собою?
— Що? — барон розсміявся. — Ніколи, за жодних обставин… Яка дурниця! Ліда домінувала завжди. Позиція органічної вищості була невіддільна від її природи… Ніколи — чуєте? — ніколи природний володар не дозволить над собою домінувати, навіть у моменти найвищої пристрасті й насолоди. Ліда втілювала закон, а закон завжди домінує. Закон завжди згори, закон завжди з нагаєм, з палицею. Якщо ви так питаєте, то ви нічого, зовсім нічого не розумієте у цих речах. Нічогісінько!
— Ви проводили досліди лише у цій залі?
— Завжди потрібна таємна кімната. Ніщо не зрівняється з насолодою, отриманою у таємній кімнаті[91].
— Де вона?
— За цими дверима, — барон очима показав на велике дзеркало.
— А Ліда усамітнювалась із цим клоном у таємній кімнаті?
— З ним там усі усамітнювались.
— Ви також?
— Так.
— Ви відчували при цьому щось незвичайне?
— Йому подобалась моя брутальність.
— Цьому клонові подобались ваші ритуали і досліди?
— Так.
— Він мазохіст?
— Ви, генерале, вживаєте слова, істинного змісту яких самі не розумієте. Й ніколи не зрозумієте. Той клон, на відміну від вас, мав смак і стиль. Він умів поводитись і знав своє місце. Добре знав. Ліда його вимуштрувала на «відмінно». Він допомагав нам ображати природу в такий спосіб, що та відкривала нам свої таємниці. Солодкі таємниці, пекучі таємниці… Володіння ними відкриває інший бік влади. Надає доступ до джерел насолоди безмежною владою. Владою божевільних мандрівників кривавими ріками і морями, наповненими коктейлем зі сліз і соку кохання. Владою тих, хто бачив обличчя, вирізане на скелі Нгранека, хто плив на чорних галерах у напрямку Котячого замку[92]… А ви, люди короткої волі, все опошлюєте тими своїми примітивними термінами. Все опошлюєте!
— А Батріс кохала його?
— Кого?
— Клона з гарему намісниці.
— Моя дівчинка кохала лише мене! Тільки мене, чуєте!?
— Ви впевнені?
— Так! — крикнув Глагау. Обличчя його дрібно сіпалось, рот перекривило, з нього бризкала слина. Тепер голова аристократа вже не видавалась величною. Вона стала страшною.
Маркову здалось, що барон ось-ось кинеться на слідчих. Імперський комісар на всяк випадок активував прилад, за допомогою якого можна було перебрати на себе керування позитронікою «павука».
— Це ви дали їй таке ім’я?
— Так.
— Чому саме це?
— …?
— Я питаю: чому ви назвали «вашу дівчинку» саме «Батріс»?
— Батріс — священне ім’я. Вам не зрозуміти.
— Чому ж, — посміхнувся імперський комісар. — Ми розуміємо, хоча в нас не титуловані предки… Це ім’я носила наложниця давнього персидського царя на ім’я Хосров. Вона в якомусь там волохатому році вкрала з його скарбниці цінний артефакт. Маленький такий камінчик. Подібний до рубіна інтенсивно-червоного кольору. Й не просто камінчик, а той заповіданий Жезл Сили, що його, знов-таки, поцупили з Храму Життя на Фаренго і який невідомо як потрапив на Землю. Так виходить, що камінчик мандрує від одного крадія до іншого… Так-от, наложницю звали Ватришею. Це те саме, що й «Батріс», правда ж? У перекладі з древньої мови: «Та, яка віддана богу Атрі». Я правий? І та Ватриша була не простою наложницею. Аж ніяк. Вона була спадковою жрицею, представницею «осьової раси». Вона належала до касти або ж клану хранителів Жезла.
92
Глагау використовує образи з повісті Говарда Лавкрафта «Сомнамбулічний пошук невідомого Кадату».