— І де ж ми її поховаємо? — Наталія обвела поглядом пластобетонні стіни підземного лабіринта. — Треба спускатись до ґрунтового рівня, до кубел ківсяків.
— Але ж не можна кидати Рю у цих трубах. Її тут зжеруть тварюки.
— Можна спалити тіло. На Нолі покійників кремують.
— У нас також, — дівчині здалось, що Росо прийняв рішення.
Він перекинув тіло Рю через плече й попрямував спадистим тунелем, що вів до ґрунтового рівня. Наталія рушила за ним, щосекундно озираючись: чи, бува, не повзе за ними броньована диплопода. За дванадцять діб, наповнених смертельними пригодами, вона вже звикла до парадоксальних рішень Росо. В кількох випадках саме вони рятували їх невеличкий загін у мандрах підземеллями. Й тепер клонка вирішила покластись на звірину інтуїцію авреліанського партизана, котрий, здавалось, ішов до неминучої загибелі.
Вони дійшли до дренажного колодязя. Росо посвітив ліхтариком. На дні блиснула поверхня води.
— Залазь туди, — наказав Наталії Росо.
— У воду?
— Там її лише до стегон. Таке собі маленьке підземне озеро. Залазь.
— А ківсяки?
— Там їх тепер немає.
— Як скажеш, — Наталія зістрибнула на першу металеву скобу, що стирчала з пластобетону. — Тут метрів з десять.
— Не більше восьми, — не погодився Росо. — Й не кричи так. Тут можуть бути вартові нанороботи.
Клонка спритно дісталась озера. У СКУВ-школі вона займалась гімнастикою, і тепер набуті вміння стали у нагоді. Навіть підвищена гравітація не заважала їй бути на рівних з авреліанськими партизанами. Світильник, прикріплений еластичною банданою до її голови, розігнав навколишній морок. За кілька кроків від Наталії з води піднімалась опецькувата колона, далі ще одна і ще. Колони підтримували нерівне склепіння, з якого звішувались клапті плісняви і вапнякові наростні. Вода доходила клонці лише до колін, але вона здогадувалась, що тут можуть бути й глибші місця. Ледве вона відійшла від колодязя, як звідти впало тіло Рю.
«І де ж він збирається тут ховати свою параванхо?» — Наталія не бачила навколо себе нічого, окрім води і шеренг колон.
Росо спустився, виловив із води тіло подруги й дав знак клонці йти за ним. За кількасот метрів вони натрапили на суходіл. Перш ніж копати могилу, Росо уважно прислухався. Капала вода, десь далеко працював клацаючий механізм.
— Почнемо, ґ’їма папая, — запропонував Росо.
Наталія кивнула і ножем накреслила на ґрунті прямокутний контур.
Пройшло більше трьох годин, коли вони нарешті закінчили поховальну справу. Росо накрив місце останнього спочинку Рю трьома плитами, відколотими від найближчої колони. Наталія мала сумнів у тому, що ківсяки та решта місцевої бридоти не доберуться до тіла партизанки, але вирішила приберегти ці міркування на потім. Брудна і мокра, вона трусилась від холоду, хотіла пити та їсти. А ще всі ці дні її не відпускало липке недружнє передчуття. Здавалось, воно постійно супроводжувало клонку, перебуваючи десь лівіше від неї, постійно готове стрибнути і знищити, наче хижий тигр. Ця нав’язлива присутність небезпеки виснажувала Наталію ґрунтовніше за голод і спрагу.
— Відпочинемо тут, — вирішив Росо.
— Тут?
— Це острів. Ківсяки погано плавають. Взагалі не люблять води.
— У нас майже закінчилась їжа.
— Ми відпочинемо, потім пройдемо ще кілометрів зо два. Спочатку на захід, потім на північ, і вийдемо на поверхню. Там, на заводі, є харчоблок. Його не охороняють, і нас ніхто не чекає. Поповнимо запаси там.
— А як щодо адельм?
— Не знаю. Будемо сподіватись, що їх там немає… — Росо сперся спиною на колону і закрив очі. — Я відпочину, а ти попильнуй.
— Ульт, — погодилась клонка.
— Слухай, ґ’їма папая, — почула вона голос Росо. — Я все хотів запитати. Як так вийшло, що така, як ти, стала капітановою дружиною?
— Така, як я?
— Не ображайся. Ти ж розумієш, про що я кажу.
— Бувають різні клони, Росо. Є клони з великих серій. Це такі примітивні біороботи…
— Не треба пояснювати. Я бачив робочих клонів.
— А є клони інші: спеціальні, дрібносерійні. Їх виготовляють на замовлення з ретельно підібраних комбінацій генів, їх іще називають «комбінаторними моделями». Звідси мій індекс «ка-ем дев’ятсот вісімдесят один». Мою серію анонсували, як третю реплікацію знаменитої акторки першого століття Ваймілакшмі Омо. За три місяці клонороби отримали аж півсотні замовлень на КМ0981. У моїй серії зробили три підсерії. Наприклад, частині замовників не подобалося, що в оригіналу — давньої Ваймілакшмі — були не надто довгі ноги. Тому другу підсерію зробили з довшими ногами.