4. Бізнес і вибори
Виборчий список Блоку Юлії Тимошенко, особливо його перша сотня, аж ніяк не свідчить, що це команда ідейних політичних однодумців. Навпаки — він більше нагадує бізнес-клуб. Там стільки яскравих імен бізнесменів! Але виникає питання: «Для чого ці не надто надійні партнери Юлії Тимошенко?» Я, звичайно, не буду писати про здогади та повторювати те, що пошепки говорять члени фракції БЮТ. До речі, Олександр Волков, без якого майбутній українській парламент явно втратить, бо не матиме такого яскравого, дотепного і швидкого на відповідь політика, прямо заявив у пресі, що умови, які йому запропонували, аби потрапити у виборчий список БЮТ, для нього, «людини достатньо заможної, виявилися непідйомними». [76]*
А я ось міркую: для чого ця бізнес-ганьба Юлії Тимошенко? Пригадую її слова, сказані після призначення у 1999 році віце-прем‘єр міністром в уряді Віктора Ющенка: «Нема такого олігарха, який би дав мені хабаря». Цим Юлія Володимирівна підкреслювала свою повну незалежність. Не раз вона пояснювала, що її попередня бізнес-діяльність дала їй можливість увійти в українську політику незалежною від будь-яких сторонніх впливів людиною. Чому ж тепер ці впливи стали такими сильними? Чому вона стала тепер залежна? Адже інакше вона б не брала у свою команду кучмістів-бізнесменів. А коли політик залежний, він дуже вразливий. У будь-якій демократичній державі згадані слова Олександра Волкова викликали б шквал критики і прямих звинувачень у корупції. У сучасній Україні такі речі стали звичними і поки-що не викликають жодної реакції.
Порівнюючи теперішню, далеко не однозначну, ситуацію у БЮТ, не можна не згадати минулу бізнес-діяльність Юлії Тимошенко, яка дозволила їй впевнено і незалежно увійти в українську політику.
Відомо, що до 1997 року Юлія Володимирівна очолювала корпорацію Єдині енергетичні системи України — майже монополіста на українському (і не тільки) ринку енергоносіїв. У пресі публікувалися цифри, що ця структура мала оборот 16–18 млрд. доларів на рік, тобто стільки коштів надходило на контрольовані нею рахунки. Якщо припустити, що ця потужна комерційна структура мала прибуток всього на рівні 10 %, то виходить, що це складало майже два мільярди доларів щорічно. Але хто повірить, що на торгівлі газом і нафтопродуктами прибуток обмежувався всього 10 %? Це перше. І друге. Якщо через кілька років Юлія Володимирівна оголосила призов у свої ряди акул українського бізнесу, то виходить, що у неї не все гаразд із фінансово-господарського боку, а раз так, то і цей бік її минулої діяльності є дуже вразливим, що просто недопустимо для політика, а тим більше — кандидата на керівника держави.
Я ось думаю: якщо при такому менеджменті із астрономічних сум залишились крихти лише на щоденну зміну шмаття, то, що тоді може залишитись від української економіки під таким керівництвом через 5 років?
5. Українські критерії підбору керівників Держави
За якими критеріями в Україні призначали Юлію Тимошенко прем‘єр-міністром? Голова уряду у будь-якій державі передовсім повинен мати відповідний життєвий і виробничий досвід, адміністративні навики, знати не лише мікро, а й макроекономіку, чітко розуміти механізми взаємовпливів в усіх секторах народного господарства. І безперечно — кандидат на такий високий державний пост повинен мати яскраві особисті здобутки і заслуги. А який багаж за плечами був у Юлії Володимирівни Тимошенко?
Наводжу дані за автобіографією, написаною і підписаною самою Ю.Тимошенко 15 травня 1998 року.
«У 1984 році закінчила економічний факультет Дніпропетровського державного університету.
Розпочала трудову діяльність інженером-економістом на Дніпропетровському машинобудівному заводі ім. В.І.Леніна.
У 1989–1991 роках очолювала молодіжний центр «Термінал». [77]*
З травня 1991 року працювала комерційним директором, а згодом Генеральним директором підприємства «Корпорація «Український бензин».
З листопада 1995 року по січень 1997 року працювала на посаді Президента промислово-фінансової корпорації «Єдині енергетичні системи України».
У грудні 1996 року Юлія Тимошенко була вперше обрана народним депутатом України на дострокових виборах у Бобринецькому виборчому окрузі Кіровоградської області і з цього часу аж до призначення у 1999 році віце-прем’єр-міністром з питань паливно-енергетичного комплексу працювала у Верховній Раді України членом комітету і головою бюджетного комітету. Оце й усе. Тобто на час першого обрання народним депутатом України крім праці інженером-економістом, (мабуть, з оплати праці), та чистої комерції за плечима у Юлії Володимирівни не було серйозного життєвого досвіду, виробничої практики, наукової діяльності чи навіть адміністративних навиків. З такими анкетними даними в радянські часи годі було претендувати навіть на посаду начальника планово-економічного відділу райвиконкому, не те що на керівне крісло в будь-якому районі! Про область чи республіку я мовчу.