Зовсім інша справа із Юлею Тимошенко. На відміну від Віктора Ющенка, її походження — незрозуміле, а виховання — російськомовне. Але тепер вона скрізь, де тільки може, підкреслює у собі українське та демонструє потяг до українського. І це теж похвально, хоча трохи дивно. На урочистій частині міжпартійного з’їзду БЮТ 7 грудня 2005 року в палаці «Україна», представляючи символіку виборчого блоку свого імені, Ю.Тимошенко підкреслювала, що обрана біло-червоно-чорна гама кольорів відповідає традиційній українській вишивці. В прямому ефірі телеканалу «Київ» 14 січня 2006 року на запитання: «Ваша улюблена страва?» — Юлія Володимирівна відповіла: «Борщ… це уособлення України». «Ваша улюблена марка одягу?» — сказала: «Люблю дизайнерів українських».
Що ж, у цілому це виглядає для українців привабливо, але на мій погляд якось занадто штучно і не щиро, бо хто з українців підкреслює, що борщ, вареники і сало уособлюють Україну?
Подібне проглядається і в Олександра Турчинова. Він, як і Юлія Володимирівна, кілька років тому нарешті опанував українську мову, але рідною для обох є все-таки російська. Олександр Валентинович завжди має під рукою заготовлену фразу: «Головне — Україна! Так чи ні!?» Але чомусь цей штамп у Олександра Турчинова завжди закінчувався щирим сміхом.
Цю фразу він чомусь говорив не всім, зокрема не М.Бродському, а лише щирим українським патріотам, наприклад, Левку Лук’яненку. І це Левку Григоровичу завжди приємно було чути. Я зауважив, що цією фразою О.Турчинов перебиває співбесідника, коли йому щось не подобається, або коли він прагне закінчити бесіду. Ось і під час нашої телефонної розмови 21 грудня 2005 року, коли О.Турчинов вмовляв мене все-таки дати згоду балотуватися по списку БЮТ, або хоча б не залишати ряди партії «Батьківщина», він сказав своє знамените: «Головне — Україна! Так чи ні!?» — і знову чомусь засміявся: «Ги-ги-ги…». А завершив своїм незмінним закликанням: «Ми переможемо!»
Ні шановні, ви не переможете Україну!
15 січня — 18 лютого 2006 р., м. Київ.
Про автора
Чобіт Дмитро Васильович, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, член Спілки краєзнавців України, народний депутат України І, II, III скликань. Народився 19.02.1952р. у м. Броди Львівської області, закінчив історичний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка. Працював вчителем, директором краєзнавчого музею, головою кооперативу, головою Бродівської районної ради (1994-1998рр,), головою райдержадміністрації (1995–1996.). Один з організаторів на Львівщині Товариства української мови і Народного Руху України. Входив до складу керівних органів Руху до його розколу. У день арешту Юлії Тимошенко 13 лютого 2001 року на знак протесту проти політичних репресій вступив у ВО «Батьківщина», член фракції «Батьківщина» у Верховній Раді України (2000-2002рр.).
Автор краєзнавчих і художніх видань: «Броди «(1984), «В парламенті нової України» (1995), «Підгірці» (1998), «Берестецька битва «(1998), «Олеський замок» (2003), «Почаївська Свято-Успенська лавра (2004), «Свята Софія Київська» (2005), «Михалівський Золотоверхий монастир» (2005) та гострих публіцистичних книг: «Свистун» (1999), «Ворог свободи слова» (1999), «Оксамитове шахрайство у Верховній Раді України» (2001), «Час підлої влади» (2001), «Парламентська криза в Україні «(2001), «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука» (2001), «Громовідвід або «Справа Лазаренка» (2002), «Монолітне болото або ЗАТ БЮТ» (2006), більше 10 брошур та сотень публікацій у журналах і газетах.