Фарс-мажор

Господи, ну чому весь час у житті доводиться робити вибір? Ну невже не можна спокійнісінько сидіти в своїй хаті і творити на радість вдячним читачам? Адже ж поезія не терпить метушні. Я ж нікого не чіпаю, чому треба обов'язково втягувати мене в якісь кололітературні інтриги?

Обдзвонив письменницьку братію, розпитав, що там і до чого, що показує барометр громадської думки. Всі сказали, що ні банана в Околітенко не вийде, що всіх обурила її розкольницька діяльність і очевидне покровительство з боку влади, що хоче нашу Спілку зробити своїм штабом наступних виборів, а потім і продати якійсь сумнівній структурі. Що письменники завтра дадуть рішучий бій усім зазіханням на позачерговому з'їзді Спілки письменників.

Ну, тоді я – як усі. Слід іти на з'їзд, і треба виступити на ньому. Щоб і наше небайдуже приірпінське слово зазвучало, мов криця в бою.

28 лютого, субота

Мій виступ на Четвертому позачерговому з'їзді Спілки письменників України:

«Шановні побратими, українці, земляки!

Мій виступ не був запланований за регламентом наших зборів, однак я хотів долучити і свого голоса до загальної думки нашого поважного зібрання.

Оце стою перед вами і вже не знаю, хто я —чи поет-лірик, чи поет-трибун. Бо промовчати сьогодні – то програти наше святе діло боротьби за правду і вкрити себе довічною ганьбою. Зараз іде тринадцятий рік незалежності нашої неньки України, і дехто в тій незалежності і розбудові держави вже розчарувався, але я все-таки вірю, що вогник надії і правди яскраво горить і горітиме завжди серед мороку злочинної байдужості, незугарної сірятини, духовного манкуртизму, зомбажного безпам'ятства та млявої хатоскрайності, що, мов ті гидотні-бридотні-підлотні-мерзотні щупальця кричущої бездуховності, душать нашу тендітну письменницьку горлянку, з якої ще рветься-несеться волання-стогнання-благання: дайте нам спокій! Руки геть від Спілки письменників! Дозвольте нам, панове, самим вирішувати свою долю. Не віддамо нашу Спілку на поталу політичним гендлярам! Не віддамо христопродавцям наш храм духовності і патріотизму!

Саме тому ми і зібралися тут просто неба, і біля стін нашої Спілки скажемо рішуче «ні!» усіляким зрадникам, відступникам, рейдерам і посіпакам політичних інтриганів з брудними руками, злим серцем і жаром у голові.

Я, як поет нашої Київщини, нашого росяно-барвінкового Приірпіння, не міг не відгукнутися на відомі ганебні події довкола Будинку літераторів. Пропоную вашій увазі мої останні поетичні рядки з цього приводу:

ПРО ШТУРМ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ У НІЧ ПРОТИ З ЛИСТОПАДА 2003 Р.
У листопаді купка знавіснілих інтриганів
В Будинок літераторів ввірвалася вночі,
Ну просто вам боївка очманілих хуліганів,
За браком лиш заряджених обрізів і наганів,
А так завбачливо усе взяли – і постіль, і харчі.

Їм на заваді стала мужня чергова у вестибюлі,
Що кинулась міліцію чимшвидше викликати,
Та поки правоохоронці щось там до пуття розчули,
Немов у відділках своїх геть всі давно поснули,
Вона сама взялась удар нічних гостей тримати.

На ноги підійняла весь письменницький загал,
І в цьому допоміг їй телефон спілчанський,
Й розповіла про штурм, цей камуфляжний бал,
Про це свавілля владою приплачених катал,
Аж ось примчав і розрулив все Ярівчанський.

А де, поете, будеш ти, коли якась сволота
Полізе нашу славну Спілку відбирати?
Невже без бою впустиш вражу зграю у ворота,
Дозволиш слухати її паскудного бридкого рота,
А потім станеш вік себе за це картати?

Не вірю, що ти втратив вогник полум'яний
І думаєш відсидітись в байдужості окопах,
Бо сонця там нема, там є лиш простір тьмяний,
Застигнеш в ньому, мов солдатик олов'яний,
А ти ж митець, якого поважають у європах».

Як аплодували мені побратими! Як посвітлішали їхні обличчя! Мене називали мужнім лицарем української духовності. Як гаряче тис мені руку Владислав Ярівчанський. Ще й сказав:

– Дмитре, ти поет від Бога. Ти навіть сам не усвідомлюєш масштабу свого таланту. Такі, як ти, Дмитре, народжуються не кожні п'ятдесят років.