З водійського крісла крізь тютюнову хмару, що огорнула Арлекіна Петровича, пролунав голос:
— Хвате пиздіти, панове кнехти, наближаємося до зупинки. Підбираємо одну важливу людину, будьте уважні, на нас може чекати засідка. Усі чули?
Фаршрутка одностайно кивнула і затихла. Автобус поступово збавляв швидкість, за вікнами, як і увесь час, виднілася приємна пастораль — соняшникові плантації, деінде зеленіла кукурудза, час від часу вигулькували грабові переліски. На полях іноді траплялися комбайни і трактори з причепами. Ранок м’яко переходив у день, світило сонечко, буяла врожайна пора.
— Наче нічого підозрілого, — порушив мовчанку штунда, він же Кривавий Пастор, і уважно подивився на кнехтів. — Здається, тихо, можна ставати. На зупинці саме той, хто нам потрібен.
— Так, Олександре Валентиновичу, бачу, — підтвердив Переїбихаудеген.
Фаршрутка підкотилася на нейтральній передачі під занедбану автобусну зупинку, прикрашену залишками радянського мозаїчного панно з дояркою і назвою населеного пункта — Ваджраянівка. Двері з характерним сопінням прочинилися, і до салону одразу ввалився здоровенний бугай у яскраво-жовтому спортивному костюмі олімпійської збірної України, на вигляд років сорока або трохи більше. Це був моцний білявий мужик, судячи з виразу обличчя, досвідчений і хвацький.
Однак щось у ньому було таке, що примусило Томаса спочатку здивуватися, потім перелякатися, а на останок ледь не пересрати. Томас витріщився на новоприбулого пасажира, і лише більш-менш спокійна атмосфера, що вже складалася в салоні фаршрутки, утримала його від панічного стрибка у закритий аварійний люк. По-перше, у цього пасажира було не дві, а чотири руки, і павіан одразу уявив собі вітрину провінційного ательє, в якому можна отак невимушено замовити жовтий спортивний костюм на чотирируку людину. Хоча, чом би й ні? По-друге, колір його мармизи, а відтак і всієї шкіри був не землистий, як це годиться для українського спецслужбовця, і не буряковий, як у кар’єрного мусора, а чисто блакитний. Не якийсь там хворобливо блакитнуватий, а просто блакитний. Як небо.
Таким чином чотирирукий чоловік дуже скидався на живий державний прапор. Дві руки він тримав у кишенях штанів, що надавало йому трохи нахабного і молодцюватого вигляду, у третій загрозливо крутилася сувенірна гетьманська булава, а четвертою він вхопився за поручня, водночас примудряючись тримати в ній великого смартфона із зображенням лотоса не десктопі.
— Почім проїзд!? — гримнув новоприбулець до водія.
— Одна срібна гривня, шановний, — чемно відповів Арлекін Петрович.
— Ого, та це ж грабунок, чесне слово! Але нема часу, ось тримайте! — з цими словами чотирирукий вийняв з кишені штанів чималий злиток срібла характерної шестикутної форми.
— Поїхали! — ще раз гримнув дивний здоровань і жбурнув гривню на водійську приступку — Треба вшиватися!
— Їдемо, Паранірванович, вже їдемо! — Арлекін Петрович натиснув кнопку закривання дверей. Щойно автобус, повільно набираючи швидкість, від’їхав від зупинки метрів з двадцять, як сталося те, чого Томас зовсім не очікував. Спочатку почувся тихий, а потім усе більш виразний гуркіт, що почав переходити у пронизливий свист, і за кілька секунд на конструкцію зупинки прямо з неба, обрушилося щось тяжке і неоковирне, непойми що таке.
Воно складалося з великих шматків цегельної кладки, забутовки, крупного каміння, бетонних балок різного розміру і тому подібних зліплених докупи будівельних матеріалів. Зупинка моментально і зі страшним шумом розлетілася на друзки, оскільки брила непойми чого мала розмір щонайменше з товарний вагон. Скільки вона могла важити, Томас навіть не міг собі й уявити, бо для мавпи такі цифри вже не мають прикладного значення. Дохуя.
— Тікаймо! Ходу! — заволав жовто-блакитний прибулець, і водій втиснув педаль газу в підлогу. Здійнявся рев, фаршрутка смикнулась і значно пришвидшилася. У вікна було добре видно, як на навколішні ниви, а почасти і на саму трасу прямо з неба почали падати такі самі, а може, й хужіші брили незрозумілої будівельної хуйні. Фрагменти кам’яних стін з віконними отворами, фундаментні блоки, телеграфні стовпи тощо.
Вони гепалися об землю, глибоко врізалися в її родюче тіло, від них відлітали менші шматки, а то й просто які-то видрані разом з коробкою двері, дошки і шиферини. Що Томаса неабияк здивувало, то це новенька емальована ванна, яка підскочила перед самою фаршруткою і велика церковна баня, що при падінні луснула, немов поцяцьковане золотом яйце фірми «Фаберже». В узбіччя, наче спис, глибоко встряг здоровенний православний хрест, що відломився від бані.