Всі з повагою і навіть острахом подивилися на Кривавого Пастора.
— А вас, добродію, як звати-величати? — поцікавився Томас у тихого чоловіка, схожого на Вакарчука. Той з недовірою швидко кліпнув очима, але таки представився:
— Мене звати Репостислав Вакарчук. Я працюю генератором мудрих думок у твіттері, — він трохи помовчав і негучно додав: — Ще я вмію співати. Все це якась помилка, мене не має тут бути. Я грав ювілейний концерт у Палаці Спорту співав для людей, для всіх українців, але на словах «Я їду додому» щось блимнуло в очах, мене підкинуло, і я чомусь опинився у цьому занюханому автобусі. Ці двоє, — тут він кивнув у бік Гриш, — мене не випускають! А мені треба повернутися на сцену, я відчуваю відповідальність перед публікою, перед усіма співвітчизниками! Випустіть мене! Відпусти, я благаю відпусти, бо не можу далі йти, я не хочу більше йти! — тут він чомусь заплакав.
— Ти ж уже їдеш додому, — суворо гримнув на це Гриша №2, — ми з тобою говорили на цю тему, хвате пиздіти одне й те саме, тут тобі не твіттер, ретвітів не буде.
— Ага, чудово! — делікатно продовжив знайомство Остап Вішну і звернувся до камуфльованого хлопця: — А ти, хлопче, ким будеш?
Хлопець, що знову задумливо копирсався у своєму кульку, здригнувся, але одразу облишив копирсання і чітко відрапортував: — Боєць сімнадцятої танкової бригади ЗСУ Олександр Юхименко! Думав, що вертаюся з дому після відпустки на зону АТО! Сів у фаршрутку на зупинці, але їду нахуй за наказом. Субординація є субординація! У салоні двоє старших офіцерів і конунг СБУ, значить, на цю мить це і є моє керівництво!
— А що у тебе в кульку Юхименко, га? — несподівано різко пролунав голос пана Переїбихаудегена, який щойно знову закурив махорку з кишені й напустив густого диму в лобове скло.
— Та таке! Передачка з дому пане Арлекіне!
— Ясно, — одразу закрив питання Переїбихаудеген і ледь чутно зітхнув.
— Шановні, а що це за мовчазне бабисько? Чому воно постійно спить? — поцікавився Томас у громади. — Хтось її знає?
— Яке воно тобі бабисько, пустопорожній ти антропоїд! Май повагу до старших людей! Це Вьольва Євдокимівна, не чіпайте її, хай дрімає. Євдокимівна вам у прапра... у пращури годиться. Стара теж їде нахуй, як і усі ми, по заданію! — вилаяв мавпуна Арлекін Петрович зі свого сидіння.
— Правда? — зніяковів Томас. — Вибачайте, панове, я не хотів молоти зайвого. Вьольво Євдокимівно, вибачайте!
— Облиш, вона тебе не чує. — заспокоїв мавпуна Остап Вішну. — Ну що, Петрович! Як справи? Доберемося куди слід? Як гадаєш? — гучно, так, аби усі почули, спитав Вішну.
— В Нахуй? Авжеж, доберемося, як не добратися. Питання лише у часі й кількості фіналістів.
Тут до розмови знову підключився Томас: — Так що ж це було, хтось мені пояснить?
— Пане Остапе, поясніть павіану, будь ласка, що до чого. До речі, шановні, радий окремо представити вам пана Остапа Вішну! Я спочатку розповім товариству про вас, але коротенько, — звернувся до нього Переїбихаудеген, — просто щоби зміцнити в салоні атмосферу взаємодовіри. Це не завадить.
— Авжеж, я не проти! Нині не до секретів, прошу пана! — відреагував Вішну і заходився листати свого смартфона.
— Конунг СБУ Остап Паранірванович Вішну, шановні! — громовито продовжив Арлекін Петрович. — Очолює підрозділ індоєвропейської магії у відділі метафізичного спротиву Служби безпеки. Визначний езотерик, антрополог, краєзнавець, вчений книжник, член Національної спілки письменників України, ярл. Щось типу Умберто Еко, тільки навпаки, — додав він і вишкірився у дзеркало заднього виду. Скидалося на те, що Переїбихаудеген щойно пожартував, тільки не ясно, де саме.
— А хто такий Умберто Еко? — поцікавився Гриша №1. — Це хтось із наших агентів?
— Ні, Гриша! Умберто Еко — це був такий відомий в інтелектуальних колах ерудований пройдисвіт, який пам’ятав купу різноманітних фактів, але жодного стосунку до СБУ ніколи не мав, — тут око Переїбихаудегена ностальгічно зблиснуло. — Він ліпив з цих фактів купу, позбавлену драматургії, і Ніагарою невпинного піздєжа вивалював у мозок читачеві. Взагалі, типовий університетський ерудит, пісатєль і очкасте пиздло. Так ось, Остап Вішну — це щось абсолютно протилежне. По-перше, Умберто Еко помер, а пан Вішну цілком собі живий і здоровий, а по-друге, він соціаліст, а наш достойник — чесний краєзнавець.
— Дякую! — відгукнувся Вішну. — Свята правда!
— Дякувати поки не варто! — серйозно відповів Петрович і продовжив: