— Буває, дивишся на цей безкомпромісний їбальник і уявляєш, як він лежить в конопляному мішку посеред молотарки! Лежить, мовчить, щось собі думає. А кругом стоять люди, обичні сільські рабойоби, теж мовчать, дивляться на мішок з безкомпромісним їбальником, але ніхуя не думають. Просто позирають. Чекають, коли приженуть асфальтний каток з райцентру.
Коли чутно, як на двір молотарки повільно заїжджає тяжкий, мов Говерла, асфальтний каток. Хтось доливає в бак соляри, і він заходиться маневрувати, лаштуватися до роботи. Мішок тим часом починає про щось здогадуватися. Каток, між тим, починає рухатися, куди йому треба, а треба йому мішок.
Ось каток гучно пропердівся і потихеньку посунув. Ближче. Ще трохи ближче. Потихеньку-помаленьку.
Мішок панічно смикнувся. Ще ближче. Ще. Чутно як мішок всрався. Ось ще ближче. Чвяк... і пиздець! Нема безкомпромісного їбальника!
Ваш Славко! Підписуйтеся на твіттер Репостислава Вакарчука! Разом ми сила!
Він моргнув вдохновенними очима, всівся на місце біля віконця і знову поринув у ліричні мрії.
— Що сажете, пане Арлекіне? — спитав у водія Кривавий Пастор, не полишаючи свого демонологічного читання. — Ви вважаєте це нормальним? Може, його упиздити? А то розвів тут шмарклі, у твіттер зайти неможливо, все у цьому маразмі.
— Ні, Олександре Валентиновичу, не слід. Репостислав — це генератор смислів нашої фаршрутки. Він ніхуя не розуміє, але пиздить добре, буває, що й проскакує корисна інформація, як от зараз. Так, чисто поржати, звичайно, але в умовах тотальної війни на винищення — що може бути краще за нехитрий сценічний гумор?
Усі погодилися і закивали головами, але Кривавий Пастор все ж таки додав наостанок:
— У мене взагалі давно зріє думка, що на деякі види діяльності в Україні треба ввести мараторій. Це отакий естрадний гумор, архітектура і монументальна скульптура. Більшість взірців не витримує не те що критики, а навіть і просто погляду очима. Це просто йобаний стид! Казали розумні люди, що архітектура — це застигла у камені музика. Тоді питання: а яка саме музика? Нічний спів Іво Бобула? Чи кримінальна коломийка з циганських похорон? А що ж тоді оця наша естрада? А я вам скажу, що воно таке. Сатанинська атракція — от що це! Особливо сценічний гумор! На вашому місці я би цьому Репостиславу не довіряв.
— Шановні, — продовжив Переїбихаудеген, — поговоримо про це потім! Ми наближаємося до чергової зупинки. Селище міського типу Грюнвальд. Мусимо підібрати одного армігера, щоправда, не надто родовитого, та все ж таки гербового пана і славного лицаря. Волинський шляхтич, позаштатний співробітник відділу історичної помсти СБУ. Для оперативного прикриття ганяє крадених коней з Пруссії на Велике Князівство Литовське, де їх перефарбовують і продають рівненським баригам. До речі, почесний член сейму БНР, себто Бурштинової народної республіки. Через нього ми тримаємо руку на пульсі тіньової економіки.
З цими словами товариство враз помітило, що пейзаж за вікном давно помінявся, можна сказати, подичавів, адже ніякої кукурудзи, тракторів, комбайнів і придорожних електростовпів видно вже не було. Фаршрутка неслася грунтовим шляхом, обабіч котрого іноді траплялися клаптикові поля, засіяні високим житом, а на обрії майорів похмурий ліс, схожий на зображення зі старих німецьких гравюр.
— Чому Грюнвальд? Як ми тут опинилися? — поцікавився Томас Якович. — Це що, Німеччина?
— На цю конкретно мить — це землі Тевтонського ордену, — коротко відповів Переїбихаудеген.
Фаршрутка підкотилася під дивну автобусну зупинку, схожу на ошатну готичну каплицю, і розкрила свої двері для крепкого чоловіка середнього віку, вбраного за якоюсь старовинною і дуже войовничою модою. З бляшаним скрипом він вскочив до салону, вдягнутий у неповний лицарський обладунок взірця початку п’ятнадцятого століття. Побита кіраса, відкритий бацинет якоїсь самопальної модифікації на голові, руки у панцирних рукавицях і металевих нарукавниках. Він заскрипів залізними суглобами латів, заторохкотів об поручні держаком від сокири і полуторним мечем. Решту зовнішнього вигляду тогочасних вояків ви, шановні читачі, можете нагуглити самотужки, бо тут вам не університерський лекторій. Коротше кажучи, вигляд він мав досить таки мужній і навіть брутальний.
Вояка був спітнілий та задиханий, з ніг до голови подертий чимсь тяжким і гострим, місцями поплямований підсохлою кривавою юшкою. Також він мав на своєму суворому обличчі чорні обвислі вуса, не надто доглянуті на вигляд. У салоні одразу встановився кислуватий запах заліза, крові й, власне, занедбаних вусів.