Мінус три! — захеканий павіан видерся з будяків, харкнув кількома закривавленими зубами під ноги та озирнувся довкола. Кругом стояла майже непроглядна темрява, пульсувала незвична після плацкартних перегонів тиша, якщо не зважати на вже далекий шум поїзда, що віддалявся, та погрозливий гуркіт дощових хмар, котрі готувалися їбанути по останньому вагону блискавкою, про що, звичайно, ніхто поки не здогадувався.
«Хвоста не поламав, а зуби вже якось вставлю, аби ікла були на місці», — подумки зазначив павіан і повернувся у бік поїзда, щоби скрутити навздогін дулю. Аж тут небо розірвало страшним електричним розрядом, і блискавка розміром з півнеба лупанула прямо в останній вагон, де щойно лютували троє мусорів і кілька підгулявших громадян.
Здалеку було видно, як хвіст поїзда високо підскочив, уражений блискавкою, водночас щось вибухнуло в самому вагоні, він яскраво запалав, і стало зрозуміло, що людство вчергове втратило кількадесят своїх постійних членів, чимало зручних спортивних костюмів, щонайменше одну загорнуту в газету печену курку а також деякий запас алкоголю.
Далечінь заповнилася спалахами техногенної катастрофи, панічними криками окремих пасажирів, яким вдалося вистрибнути із залізничної пастки в самих трусах і при цьому не забитися насмерть. Небо знову готувалося покарати блискавкою що-небудь металеве, воно блимало вогняними плямами крізь тяжкі хмари, вітер посилювався і починався дощ.
— Та це який-то пиздець, а-ха-ха-ха! — радісно підскочив і закричав павіан. — Так вам і треба, їбаньки! Бодай би вас усіх так побило! Прощавайте! А-ха-ха-ха!
Він оцінив обстановку, зрозумів, що звідси треба якомога швидше вшиватися, бо скоро, так чи інакше, тут почнеться операція з порятунку цього підгорілого людського колективу.
«Треба тікати, а до того десь перетовктися, обсохнути і щось пожерти. Бажано вийти на трасу, — думав мавпун. — О, мабуть, ось туди, щось у далечині наче як світиться.»
Він уже призвичаївся до сутінків і упевнено поломився з-під залізничної колії у кукурудзяне поле, що оточувало путь з обидвох боків. Хащі були такі густі й височенні, що більше скидалися на пишний тропічний ліс, аніж на фермерську ниву. Невеличкий Томас Якович розчинився в їхніх нетрях і таким чином визначив свою подальшу долю.
Він біг крізь врожай, просто на ходу обгризаючи свіжу соковиту кукурудзину, і вибудовував плани, переважно подумки, а часом навіть уголос. Якби поблизу зачаїлися слухачі, вони почули би наступну маячню.
«Якась дуже каламутна історія. Треба пригадати усе покроково, бо щось тут явно не так. Я просто їхав у поїзді на Київ, курив у тамбурі, думав про щось цікаве, але про що — не пригадаю, як відрубило. Тоді заснув, щось мені снилося, щось насичене, а потім мене розбудили мусора. І що вони від мене хотіли? Штраф хотіли, що ж іще можуть хотіти мусора. Але здається, я про щось забувся, про щось дійсно важливе. Щось зі мною сталося, поки я їхав тим поїздом. А може, просто наснилося? Ні, щось таки було, але що саме? Що було до поїзда?
Ось я втік з циркової клітки на волю, ось скрутив голову пітону, потім потягнув барсетку з документами, тоді насрав у кабіні циркової вантажівки. Що було далі? Далі позичив у нічному ларьку грошей, здер штані з якогось волоцюги, щоби не світити хвостом, і подався на вокзал, де вскочив у вагон. Потім стирчав у тамбурі, аж поки не заснув і не був майже схоплений зненацькими мусорами. І ось я тут, біжу по кукурудзі, ось штані, ось барсетка, а кульок з буряками лишився у вагоні. Це і все; але ж я дупою відчуваю, що десь причаївся новий досвід, але який? Курва, та хуй на нього, потім поміркую. Зараз важливіше вийти на дорогу, а там побачу. О, а де мої «Прилуки»? А, осьо вони, фух-х-х, треба стати покурити».
Павіан різко обірвав свій скажений галоп, вийняв з кишені крадених трєніків пожмакану пачку міцних «Прилук», намацав сируваті сірники, насилу видобув з них вогонь і закурив. Він стояв у кукурудзі й продовжував ганяти по макітрі думку, бо саме таким чином мислять мавпи — хаотичними рефлексіями і підозрами.
«От я, обична ж мавпа, — думав він під сигарету — а нам, мавпам, чого не хватає? Нам гостро не хватає соціальних ліфтів. Оцей соціальний ліфт, з котрого я так вчасно вистрибнув, застряг між мандрівним цирком і столичним зоопарком, ще й згорів, хе-хе! Цирк теж треба було спалити на прощання, щоби не крутила ностальгія за недоїдками. Не встиг помститися цій буцегарні, але буде вам кара, довбані арлекіни! Ненавиджу усім серцем, хоча нема чого згадувати про той цирк. За ностальгію теж треба карати, бо ностальгія — це непродуктивно. Нахуй — значить, нахуй! Навіть я, мавпа, і то це розумію. Хоча звідки у мавпи може бути ностальгія? Тьху! Проклята українізація довела нормальну тварину до сказу. Не можна вірити усім цим етологам, політологам, культурологам, антропологам, місцевим вченим і волхвам. Вірити можна лише голосу природи, бо хуй просциш, що той голос меле. Завжди лишається простір для розуміння.