Цікавий факт! При завоюванні Карлом Великим Саксонії голова Корчинського врятувала імператора під час бою з об’єднаними силами саксів і вендів. У рішучу мить, коли сам імператор бився із саксонським ватажком Відукіндом, вона боляче вкусила того за сраку, чим на коротку мить відволікла увагу варвара від двобою. Імператор скористався нагодою і охрестив дикуна сокирою.
— Однак, щось ми відволіклися, — перервав історичну довідку Арлекін Петрович. — Юхименко, поклади її назад у кульок, але далеко не ховай, раптом вона пиздане щось корисне, всяке ж може бути.
— Добре, пане Арлекіне! — Юхименко обережно огорнув її рушником, акуратно помістив у товстий поліетиленовий пакет і поклав на сидіння поруч.
Поки у салоні точилися отакі розмови, фаршрутка неслася собі шляхом, пейзаж за вікном знову перетворився на звичайну напівколгоспну пастораль, в небі світило сонечко і ніщо не нагадувало про Юрьєв день, але усі розуміли оманливість отакого становища. Атмосфера в автобусі була в цілому тривожна: Кривавий Пастор час від часу зазирав до свого підручника з демонології і молився, боєць Юхименко нервово нишпорив по підсумках і постійно перекладав з місця на місце якесь солдатське причандалля, Вакарчук так само сопів щось ліричне під ніс і дивився у вікно. Остап Вішну тихо пиздів з волинським лицарем, котрий точив мантачкою свого довжелецького меча, курив червоні «Прилуки» і запивав це діло пивом з пляшки.
Гриша №1 одним оком дивився у свою Бхаґавата-Пурану, а іншим сканував простір салону і ситуацію за вікном. Гриша №2 виїдав чорт уже зна яку пачку печива й теж контролював ситуацію. Навіть стара Вьольва Євдокимівна грала свою специфічну роль. Оскільки вона жодного разу не те що не прокинулася, а навіть й не поворушилася, то з мовчазної згоди товариства Гегемонт обережно повісив на неї піхви від свого меча та вмостив на її закутану в хустку голову шолома, аби той не мотилявся по салону на укравтодорівських вибоїнах. Так вона й сиділа, упершися у свій дерев’яний ціпок, прикрашена лицарським бацинетом. Голова Корчинського шаруділа вусами в кульку, але мовчала, а конунг СБУ Арлекін Петрович вів фаршрутку та іноді торкався руків’я сокири, перевіряючи, чи та досі на місці.
Томас Якович скористався хвилиною відносного спокою, аби упорядкувати хаотичні думки. Він дивився на пасажирів, чухав під лопаткою довгими руками і складав усе до купи. Спочатку він, як міг, проаналізував доволі дивну ситуацію з головою Корчинського. Все ж таки це було незвичайно і навіть надзвичайно. Щоби голова отак окремо від тулуба жила повноцінним життям, брала активну участь у соціальних процесах і навіть військово-політичних конфліктах? А оці її вуса? Нахуя голові такі пишні вуса? Може, це антени для телепатичного зв’язку?
Тут йому пригадався популярний український письменник Василь Шкляр і розлога стаття про нього, що одного разу трапилася павіану в «Упирятинському віснику». Подивіться, мовляв, Василь Шкляр мудро зауважив ось це, а ось тут Василь Шкляр заявив, що влада цинічно шото там, ну й так далі. Тут павіан трохи замріявся, в його голові почалася невеличка вистава у затишному супроводі голосу народного артиста України, заслуженого діяча мистецтв Богдана Сильвестровича Сталоне:
— Драма-феєрія «Василь Шкляр насувається», — здалеку почав голос. — 3 газетної шпальти на вас дивиться письменник. Дивиться мудро, дещо втомлено, по-батьківськи. Так проникливо, що аж зранку не хочеться виходити на роботу. Але перш за все ми бачимо, знову ж таки, вкрай підозрілі письменницькі вуса. Такі, знаєте, типові вуса зі старовинних польських анекдотів про буряків. Патріархальний акцент прямо посеред парадного абрису.
— Що ж примушує людей прикрашати себе такими архаїчними вусами? — лунав неквапливий голос Богдана Сильвестровича. — Має ж у цьому бути який-то поведінковий мотив! Так чи інакше вуса — це сигнал. Про що він сигналізує? Можливо, про соціальний статус, а можливо, й про якусь особливу тендерну нішу. Можливо навіть, це біологічний маркер, пов’язаний з віком особи. Але факт полягає в тому, що маркування соціальної ролі за допомогою вусів сягає сивої давнини.