— Ні, мене вже перевербували, все гаразд, — поворушила вусами голова. — Ти хотів щось спитати? Питай, я слухаю.
— Скажіть, а що стара пані ото верзла про Карфаген, тисячі років, оце все?
— Ти, мавпуне, як видно, досі не зрозумів, з ким їдеш в одній фаршрутці? Томасе, ти...
Але твердий голос Переїбихаудегена не дав голові розвинути думку, і вона слухняно замовкла.
— Так, шановні, попрошу уваги! Ми наближаємося до точки призначення. Зараз паркуємося край дороги, а далі йдемо пішки через буряки. Йти доведеться досить довго. Томасе, загорнеш голову Корчинського в обрядовий рушник, спитай у Вьольви Євдокимівни, вона тобі дасть. Добродії, не забувайте в салоні особисті речі і зброю! Пане Гегемонте, меч, сокира, оце все. Кнехти, ви мене чули?
Автобус сповільнився, пролунав рипучий звук від ручника, фари освітили придорожні кущі, в яких блимнули зелені очі здичавілого кота й одразу зникли. Вже було зовсім темно, стояла тиша, котру порушував тільки хор цвіркунів. Небо було зовсім безхмарне і густо пересипане яскравими серпневими зорями, навіть слабкий вітерець, і той вщух. Останні промені вже невидимого сонця ледь освітлювали небокрай, наближалася ніч. Усе товариство мовчки вийшло з фаршрутки, хтось закурив, армігер дзенькнув обладунком, чіпляючи меча на пояс, останньою з автобуса поважно вийшла Вьольва Євдокимівна, скориставшися галантністю пастора, котрий подав пані руку.
— Йти кілометрів зо п’ять на північ. Не дивіться, що я стара, за годину маємо дістатися. Що там на нас чекає — я напевно не знаю. Можливо, все буде просто — ми з конунгами активуємо Нахуй, і на цьому наша місія закінчиться. Можливо, доведеться пройти якісь незначні формальності, вони щоразу різні. Минулого разу, коли я була тут по роботі в 1648 році, довелося мати справу з надвірною корогвою князя Яреми Вишневецького, котрий чомусь саме в цьому місці надумав збирати військо на покозачених посполитих, а заодно посадити на палю мене і мої клумаки. Не вийшло. Його улюблені Лубни горіли яскраво і довго.
Але зазвичай в Нахуї або геть нікого нема, і ключ лежить собі під порогом, або присутній співробітник міністерського Фонду збереження сакрального майна. Дрібний чиновник, у котрого за хатою городик. Приглядає за хазяйством і скубе свою моркву. Більше мені додати нема чого, бо все ж таки це місце просякнуте сильною аграрною магією. Всяке може бути. Ходімо!
Загін, а цього разу він вже скидався на справжній бойовий, вирушив у путь. Попереду йшли Арлекін Петрович з сокирою і Остап Вішну з булавою. Вони прокладали шлях крізь бурякове бадилля, підсвічуючи його великим смартфоном. За ними швидко кульгала Вьольва Євдокимівна зі своїм ціпком, а біля неї перли клумаки кнехти і Кривавий Пастор. Трохи позаду крокували Юхименко з калашом і Гегемонт Бурштин-Поганяйло з мечем. Одразу за ними чимчикували Репостислав Вакарчук і павіан Томас з головою Корчинського, замотаною у старовинний рушник, під пахвою. Йшли переважно мовчки, трохи напружено. Кожен думав щось своє, голова Корчинського час від часу мугикала з рушника, чутно було, як молився пастор і поскрипували армігерові лати. Так вони й шли полем, аж поки Арлекін Петрович не помітив вдалині слабенький спалах жовтого світла.
— Начебто ми майже на місці, — тихо промовив він і додав: — Там хтось є, і схоже, він не спить. Ну що ж, з Богом!
Пройшло ще зо п’ять хвилин, і спалах перетворився на невеличку білену хатинку з приємним хазяйським двориком. Над ґанком блимала лампа на дроті зі слідами побілки, під вікнами пах доглянутий квітник з пишними айстрами і трояндами, трохи праворуч від мазанки здіймався в небо високий колодязьний лелека, а одразу за ним виднілася стара вишня. Це був священний Нахуй, і над ним світилося зорями нічне небо. Але, як це часто буває в нашій країні, одна єдина деталь порушувала всю ідилію і зводила враження на пси. Це був бігборд. Над Нахуєм височів подраний бігборд з партійним гаслом «Держава душить аграріїв!», здоровенним людським їбальником і підписом — «Голова Талалаївської районної адмістрації Дупа А. П.»
— Г-г-г... — не втримався Томас. — Кругом одна й та сама хуйня.
— Тихо! — прошипів на Томаса Вакарчук. — Дивись оно!
І дійсно, це було не все. Обабіч квітника, ближче до дверей, стояв кабінетний стіл з тяжким світильником, стосом паперів і купою бюрократичного причандалля. Крім того, з нього стирчали малахітове погруддя Сципіона Африканського в маленькому тріумфальному вінку бронзовий годинник з амурами і лежав наградний форт калібру 9 мм з гравірованим на стволі словом «ДУПА».
За столом сидів брезклий чоловік сірої української породи, з печінковою мармизою замість обличчя, в кособокому діловому костюмі «Воронін» і втикав у якийсь документ. Він підвів очі на товариство, знову вперся поглядом у папери і байдужо сказав: