Ось, ну оце ж поломився я крізь кукурудзу в бік траси, з годину десь продирався і наскочив на зупинку, де ото сидів ти, діду. Оце й усе моє життя.
«Цікавий такий дідусь, трохи дивний, — подумав мавпун, — видно, що йобнутий. Може, маньяк? З сокирою до лікаря їде, ти диви на нього».
— А розкажи, старий, хто сам, чим живеш і вопше! — поцікавився павіан вголос. — Цікаво знати, чим область животіє! Давай, нам ще їхати разом, треба ж знати, з ким подорожуєш.
— Ну що ж! — жваво відгукнувся на пропозицію Васильович. — Розповім, тут таємниці жодної нема, абсолютно. Тільки пожди, зараз я тобі дещо покажу, а ти дивись уважно. Думаю, що ти зараз, Томасе Яковичу, охуїєш до глибини своєї мавпунської душі.
Томас вилупив на нього мармизу бо не зрозумів натяку і про що взагалі йдеться. Тим часом Відукінд Васильович підвівся з пасажирського крісла, перехопив сокиру правою рукою і упевнено направився у бік шофера.
У цей час по радіо якраз хрипіла мілітарна пісня про артилеристів:
Ось під усе оце діло з колонок і під здивований погляд павіана Відукінд Васильович підкрався до шофера зі спини і без жодних вагань переїбав того сокирою по спині так, що водійська кар’єра обірвалася раз і назавжди. Томас навіть не встиг усвідомити, що ж сталося, а зазвичай він швидко орієнтувався у різноманітних екстремальних ситуаціях, як Васильович ловко, прямо на ходу, випхав тіло полеглого водія у відкрите вікно, миттєво вмостився за кермо і піддав газу так, що прискорення відчув навіть вогнегасник, не кажучи вже про пасажирів.
Тут-таки Томасу спало на думку озирнутися довкола і подивитися на реакцію пасажирів. Це ж був пиздець нечуваних масштабів, і вони, скільки їх було, мусили б панічно вистрибувати крізь зачинені двері прямо на ходу. Похуй все, аби тікати! Але з подивом він усвідомив, що ніхто з небагатьох присутніх взагалі ніяк не відреагував на таку непересічну подію, як вбивство водія сокирою, випихування його тіла на ходу з фаршрутки і подальші акробатичні маніпуляції Васильовича. Мавпун побачив, що всім на це абсолютно начхати, усіх все влаштовує і кожен займається своїми дрібними справами. Хто читає книжку, хто колупається в носі, хто виїдає з пачки печиво, а хто й просто втикає собі у віконце і милується краєвидом.
За долю секунди Томас просканував салон і зафіксував серед пасажирів двох абсолютно однакових громадян бикуватої зовнішності. Обидва сиділи в самій глибині на задніх сидіннях, були вдягнуті у так само однакові вишиванки, мали ретельно виголені баняки і незворушні вирази обличчя. Один з них, власне, читав книжку, а інший виїдав печиво з пакета і дивився у вікно. Крім того, трохи поближче до Томаса сиділо старезне згорблене бабисько, замотане у картату хустку і увішане тяжкими клумаками з чимсь архаїчним усередині. Стара тихо куняла.
Також, окремо одне від одного, сиділи ще кілька людей. Один сценічно вбраний чоловік, схожий на якогось популярного співака («Вакарчук, чи шо?» — промайнуло у павіановій голові), лисий пан у дивному чорному костюмі, очевидно, протестантський пастор («Штунда», — так означив його Томас) і молодий хлопець в камуфляжному військовому однострої нового взірця з об’ємним кульком у руках. Досканувавши салон, збуджений Томас Якович спішно розвернувся у бік водія, у ролі якого так несподівно опинився Васильович, і, мов пружина, підскочив з сидіння та кинувся до дверей.
— А-а-а-а!!! Що ж це робиться, громадяне! Випустіть мене! Васильович, навіщо ти вбив людину?
Зупинися!!! Нікому нічого не розкажу, випусти мене, я не винуватий! — заволав мавпун і з розгону впиздячився головою у пневматичні двері, але ті не піддалися, хоча Томасова голова за пробивними якостями мало поступалася стінобійному тарану. Павіан усвідомив, що двері так просто не проломити, і почав носитися дзиґою по салону фаршрутки, гучно перекидати чиїсь торби, хаотично чіплятися усіма кінцівками за поручні, страшно кричати щось рятівне і, врешті, здогадався цибанути у віконну кватирку.