- Ви ніколи не чули прислів'я: «De mortuis nil nisi bonum»?
- Це означає: не смикайте за ногу старого шкарбана , коли він пнув відро, - пояснив лорд Спретт двом дамам.
Канонік знизав плечима.
- У вас немає почуття благочестя, ані пристойності, ані гідності.
- Господи боже, а що ви можете очікувати? Я не відчуваю себе досить важливим, щоби прийняти ефектну позу. Я просто Томмі Мальок, і я не можу забути про це. Я міг би щось зробити, якби у мене було якесь ім'я, крім Спретт. Якби воно було просто Кілька, це було б вульгарно, але ці дві останні літери роблять його також претенціозним. І ось які у нас почесті - вульгарні і претенціозні! Я не можу зрозуміти, чому старий шкарбан тримався цього жахливого односкладового слова.
- Мені завжди хотілось, щоб ми могли обмінятися з нашим дворецьким, Теодоре, - сказала леді Софія. - Вам не здається, що це дуже важко, що його треба називати Понсонбі, а нас - Спретт?
- Я не соромлюся цього, - сказав канонік.
- Вам ні від чого не соромно, Теодоре, - відповів його брат. - Ну що ж, я інший; я скромний хлопчина, і я не можу терпіти всі ці дрібниці. Я не хочу дурний титул з його фіктивним гербом, і цей підроблений родовід. І ці безглузді горностаєві мантії! Сама думка про них сповнює мене жахом. Я був би достатньо правильним, якби був простим Томом Спретом. Я міг би зробитися досить хорошим торгівцем кіньми, а якщо б у мене не було достатньо мізків для цього, я завжди міг би піти у парламент. Я був би відмінним першим лордом Адміралтейства, тому що я не можу відрізнити військовий корабель від вугільної баржі, і одне тільки видовище солоного океану змушує мене відчувати себе хворим.
- Саме такі, як ви, дискредитують Верхню палату, - вигукнув Теодор.
- Такі, як я, мій дорогий брат? Оце так, та я рятую це місце, тому що у мене є почуття гумору. Я знаю, що від нас ніякої користі. Нікому немає до нас ні найменшого діла. І вони просто залишають нас там, тому що ми не завдаємо шкоди, і вони всі забули про нас.
- Я хотів би, щоб ви порівняли себе з Харрі Роксемом, - сказав канонік Спретт. - Хоча він досить молодий чоловік, він надбав шановне і надійне становище в Палаті лордів.
- Так, я знаю, - відповів пер з великим презирством. - Він метушиться, і він член Ради графства, і він виступає на церковних конгресах.
- Це його висока честь, що він є стійким захисником Англіканської церкви.
- Припускаю. Все, що я знаю, полягає в тому, що, якби в Палаті лордів була сотня таких же ентузіастів, як він, Палата лордів розвалилася б. Британська громадськість залишає нас там до тих пір, поки ми не втручаємося в це, але якщо ми коли-небудь будемо корчити з себе і спробуємо встати на задні лапи, британська публіка просто візьме нас за комір, і ми вилетимо. Якби ми всі ставилися до себе серйозно так, як Роксем, нас би просто вигнали, брате Теодоре.
- І ви коли-небудь буваєте у Палаті Лордів, яку ви підтримуєте своїм почуттям глуму, - спитала пані Фіцхерберт, чиї губи тремтіли від сміху.
- Звичайно; я був там на днях.
- Боже мій!
- О, це сталося цілком випадково, - він поспішив пояснити, виправдовуючись. - Мені потрібно було сходити в Вестмінстер по справам.
- По справам! - повторив канонік, сповнений презирства.
- Так, щоб побачити тер'єра, якого чоловік хотів продати. Ну, у мене був новий циліндр і не було парасольки, і, звичайно, пішов дощ. «Клянуся Юпітером», - сказав я, - «мене повісять, якщо я не піду і не видам закон протягом десяти хвилин». Я побачив, що це була лише злива. Гаразд, я увійшов, і хтось запитав, хто я в диявола такий. Чесне слово, мені було майже соромно сказати; я виглядаю дуже підробленим, Теодоре.
- Не ім'я прикрашає людину, - повчально сказав канонік. - Роза під будь-якою іншою назвою пахла б так само солодко.
- Ось тут ви помиляєтеся, але я не буду сперечатися. Ну, я увійшов і знайшов двадцять старих шкарбанів, лежачих на червоних лавках. Половина з них спала, а один щось бурмотів собі в бороду. «Боже милостивий», - сказав я, - «хто їхні кравці?» Тоді я сказав собі: «мені залишитися тут і слухати їх балаканину чи мені намочити капелюх?» Раптово на мене зійшло натхнення. «Їй-богу»,- подумав я, - «я візьму кеб».
- І це, Софія, голова нашого дому! - сказав канонік, крижаним тоном. - Томас, другий граф Спретт із Бічкомба.
Ледь ці слова зірвалися з його губ, як пролунав гучний дзвінок у парадні двері.
Канонік Спретт нервово здригнувся. Він зібрався з духом, щоб прийняти очікуваного гінця. Потім в залі почулися голоси, і канонік підняв руку, вимагаючи тиші.