Хвилює на сонці нива, та божа постіль, льон процвітає синьо, сказав би — небо задивилось в озерце, на сіножаті — віз. Гафійка годує дитину, а друге біля Маланки: «бабо!..». І все те — родюча нива, віз, коні, кубло, — все те своє, рідне, з серцем зрослося. «Що ж се я вбралась сьогодні у сап'янці червоні, наче у свято… бач, процвітають на ниві, неначе мак»…
Вранці Маланка — кого стріла — питала:
— Не знати, будуть ділити землю?
Ковалиху — і ту зачепила:
— Чули, серце, скоро землю нам мають давати.
— Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тільки в людей і розмови, одним тільки живуть, одним і дишуть. Мій ще з зими купив у пана одну десятину: й завдаток дав, а далі не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать гроші, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток. А мені шкода й завдатку. Оце! Щоб за своє та ще й платити. І копійки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одібрав, а він не хоче. Що з воза впало, те, каже, пропало. Будуть, будуть ділити. Вам більше прийдеться, бо ви безземельні. Коли б тільки справедливо ділили, щоб люди не бились поміж собою…
— Ой, коли б то дав милосердний… Звісно, люди — божі собаки, гризуться. Спасибі вам, серце, за добре слово. Хай вам господь помагає, де тільки лицем обернетесь…
Маланчине серце топилось, як віск. Їй навіть чудно, що з ковалихою вони часто у сварці.
Марія сплеснула в долоні.
— Глядіть, і дядько Панас прийшли послухать!
— Хіба не можна? Може, тут щось погане говорять?
Низька корячкувата постать спинилась на хатнім порозі, переставила довгий ціпок з корою у хату і, спершись на нього, щулила очі. Здавалось, вербовий пень витяг з землі своє коріння та причвалав між люди, цупкий, битий негодою, з духом землі, на якій ріс. Стара Кандзюбиха кликала брата:
— Заходь, заходь у хату.
Всі повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стіл і закліпав очима.
Панас все ще роздивлявся по хаті.
— Щось у вас світло погано горить, не розберу я зразу.
Але він вже пізнав. Коло Гафійки сидів Олекса Безик, якого на селі звали Півтора Лиха. Він мав дітей, як маку, і ані клаптика поля. В кутку підпирав стіни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Він тільки й жив з того, що на клишоногій кобилі возив євреїв на вокзал. Були тут Іван Короткий і Іван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин, всі безземельні, або такі, що їх земля не могла згодувати.
Тоді Панас переставив через поріг свої чоботища, в яких, певно, більше було онуччя, ніж ніг, і примостився біля Марії.
— А хто ж той чорнявий, що за столом?
— Се чоловік з Ямищ, — пояснила Марія і обернула до чужого зацікавлений вид.
— Розказуйте далі,—попрохала вона.
Той перестав кліпать очима. І всі обернулись до нього.
— Ну, значить, зібрались ми зараз на зборню, староста з нами, так і так, пишіть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що ніхто з нас не буде робити в пана по давній ціні. Тепер піший робочий — рубель, а кінний — два. Робочий день має бути коротший на четвертину.
— Ого!
— Цитьте! нехай говорить…
— Жати за шостий, а не десятий сніп, молотити за восьму, а не тринадцяту мірку…
Осе тал добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга на знак повної згоди, складався і розкладався, неначе ножик.
— А як пан не пристане?
Стара Кандзюбиха пропхалась крізь натовп і обережно зменшила у лампі світло.
Справді, що буде, як пан не пристане? Чоловік з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо і одрубав:
— А не пристане, то забастовка.
Марія сплеснула в долоні.
— Заба-стов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вітру.
— Забастовка? Як саме?
А так. Пан кличе косити, добре, карбованця в день. Не хочеш — коси собі сам. Ніхто на роботу не вийде. Настали жнива — давай нашу ціну; незгода, — назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.
— Ха-ха! От ловко!
Сміх розкотився по хаті, з кутка в куток. Цілі ряди коливались од нього. Сміх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!
Півтора Лиха впрів навіть од тої уяви: його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..
Перед очима в Панаса невідступне стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невміла і безпорадна. І не легка веселість грала в Панасовім серці, а давня мужича зненависть, що знайшла своє слово.
Озуть пана в постоли!
У цьому слові була ціла картина, розкішний план, справедливість людська й небесна.
Озуть пана в постоли!..
Але як се зробити?
Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть, чужих покличе. Панське все зверху.
На саму думку, що чужі стали б на перешкоді, пішли б проти громади, засвітилися очі.
Заговорили всі разом.
Мажуга підняв догори руку, наче голоблю.
— Чужих не пускати! Розігнати! Кілками!
Го-го! такий не пустить.
Марія сплеснула в долоні.
— Авжеж. Як не послуха — бити.
Бо вже нікуди далі, все одно пропадати. — Хоч в яму, гірше не буде. — Народ зголоднів, а ніхто не подбає, їсти ніхто не дасть. — А не дасть. Як хочеш їсти — пий воду… — З'їв півбіди та й напийся води… — Один розкошує, а другий… Старша біда, як розкіш. — Озуть пана у постоли…
Однак поволі уява Панасова в'яла, наче хробак точив її. Де-де? Хіба так легко змагатись з паном.
Пан не хотів вже взувать постоли, не хтІв сам жати. Він знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далі од пана і од гріха. Хіба йому земський не вибив зуба?
Панаса ніхто не слухав.
Тоді він почав стукать ціпком.
Чого йому треба?
Ні, пана не налякаєш. Він має силу. Нажене тобі повне село, і в кого ззаду було гладеньке, мережане зроблять. Тепер кричать, а тоді що? В гурті і беззубий собака лютує. Схотів один з другим голіруч їжака вбити. Не вб'єш, бо вколить.
Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.
Іван Короткий хтів знати, чи всі підписались.
Чоловік з Ямищ за криком не міг нічого сказати.
— Цитьте, цитьте, нехай говорить…
Звісно, не всі підписали. Багачі не схотіли.
— Схотіли! Один біс, що пан, що багатий мужик.
Проте до них пристали села — Піски, Береза, Веселий Бір.
О! Чуєте? чуєте, скільки пристало… Тепер за нами черга. Стіймо за них, вони за нас постоять.
Підписать! підписать!
В хаті ставало душно. Дим слався по хаті, як низькі хмари, і сині хвилі, змішані з криком, тягло в одчинені вікна.
Хіба присилує хто робити в пана? Не хочеш, не йди. Нехай побачить, що не в багатстві сила, а в чорних руках. Треба всім пристати. Усім.
Панас Кандзюба йшов проти громади.
А він не згоден. Се буде бунт.
— Тю, який бунт?
— Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирізки.
— Чекай, діждешся.
— Скоро будуть землю ділити.
Марія сплеснула в долоні.
Хіба ж вона не казала!
На Панаса насіли. Хто буде ділити? Може, пани?
Але Панас міцно стояв на свому. Твердий і сірий, як грудка землі, важкий в своїх чоботищах, він знав тільки одно:
— Будуть землю ділити.
— Та добре, добре, а поки що…
— Це буде бунт.
Ще там загнати коні у спаш на панське, вивезти нишком деревину із лісу, закинути вершу у панський ставок — але бунтувать проти пана цілим селом, на се нема згоди. Буде з нього і одного зуба, що вибив земський.
— Ось бачиш… ось!
Роззявив рота і тикав пальцем, грубим і негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дірку на блідих яслах.