Сіно дотліває поволі, і лиш часом бухне з тріском сніп іскор, або вітер зірве напівзотлілий віхоть та розмече зірками.
Раптом далекий гомін долітає до Хоми. Певно, біжать рятувати. Хома осміхається криво.
Біжіть, поспішайте. Йому не хочеться встати. Байдуже. Спіймають? Нехай.
Голоси все ближче. Вже чутно, як гейкають люди, як одкидають землю позад себе копита.
Тоді Хома зводиться врешті. Розминає залежане тіло і ліниво, поволі, весь кострубатий І чорний, відходить у пітьму.
Збирали пізні гречки, коли в селі несподівано з'явився Гуща. Його не зразу впізнали. Він обріс бородою, став старший і наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Міцно і довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очі. Навіть Андрій вже був не той. Потріпав по плечах, підморгнув хитро і засміявся.
— Що, попосидів?
Мовляв, знаєм, за що.
Якось інакше, ніж перше, люди говорили слово «попосидів в тюрмі, більше знає, ніж ми».
Його питали — як? що? Що чути про землю, що по світах говорять, і т. інше. Він був бажаний гість.
Гафійка почула про Марка від Підпари. Він сердито жалівся: і так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.
Гущу?
В Гафійки спинилось серце. Чи добре почула?
Ледве діждалась, як смеркне, і побігла додому. Але по дорозі наткнулась на Гущу.
— Марко!
Не тямила, що простягає до нього руки.
Вони щиро обнялись.
Так все сталося несподівано й просто, немов тільки вчора розстались.
Гафійка сміялась дзвінким, уриваним сміхом, мов намисто низала — сама не знала, чого. Рука Маркова тепло лежала на її стані. Борода лоскотала чоло.
— Дивіться, а він з бородою, як дід…
Вони одійшли попід верби. Гафійка була якась нова, прозора, старша
— Ти мене не забула?
— Ні, не забула.
— Ждала?
— Ждала.
— А тимчасом розкидала листочки?
Голос у нього тремтів.
— Ти звідки знаєш? Авжеж підкидала. Знаєш, Марку, не ті тепер люди, що перше. І в нас була заба-стовка.
— Ов!
Гафійка страшенно горда.
— Аякже. Багачі так налякались, так налякались. Мій хазяїн ходив, як ніч, навіть їсти покинув. Покладе ложку — не можу, каже. І все боїться.
— А батькові твоміу і досі досадно, що я не в Сибірі?
Гафійка вся стрепенулась.
— Де там! Як сталось з татом нещастя — змінилися зовсім. «Правду, кажуть, говорив Гуща»… Добре, що ти прийшов. Тепер нам легше буде….
— Кому се нам?
Тоді Гафійка розказала Маркові, як вони цілу зиму збирались, як Прокіп приносив з міста книжки і листочки, скільки до них пристало народу. Навіть Прокопів дядько, Панас. «Розкажіть, каже, про тих демократів»…
Гафійка розсипалась сміхом на згадку про дядька Панаса.
— Такий кумедний!..
Марко взяв її руку в свою.
— Хороша ти.
Гафійка почервоніла, навіть поночі видко.
— Що — я…
Коло Гущі скоро скупчилась молодь. Він усе знає, сидів у тюрмі. Од нього вперше почули, що села скрізь гуртуються в спілки. Довгими осінніми вечорами велись безконечні розмови та суперечки. З своїм невеликим гурточком він завів новину — гуртову працю. Разом орали і молотили — і все виходило краще та швидше у них, ніж у людей. Якось само собою перевелась на селі п'яна парубоча сваволя, бійки та нічний галас. Ті, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, у гуртове читання. Навіть старі хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарізка. Він певно знає. Марко сміявся. Ніхто з доброї волі землі не дасть. Як! не будуть землю ділити? Що ж тоді буде? Що їм робити?
Тільки панський пастух Хома мав завжди готову одповідь:
— Як що робити? Бити. Не лишити і на насіння.
Андрій з-за плечей Хоми здіймав скалічену руку, сварився нею і верещав:
— Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджіл…
Кого їм слухать?
Гуща говорить про спілку. Прокіп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий і сірий у своїй свиті, як скиба, одвалена плугом, сіяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
Він нікому не вірив.
— Хіба мужик знає?
Якби прийшов хтось інший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.
Щоночі тепер пожежі. Як тільки смеркне, і чорне небо щільно укриє землю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом і до самого рання осінні хмари наче троянди. Інколи сяйво далеке, ледве помітне, чуже, наче місяць там сходить, а часом спахне під самим селом, аж хати рожевіють і жевріють вікна.
Вийде Маланка з хати, сховає руки під хвартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять під воротьми, читають небесні знаки. Пливуть голоси з пітьми, хто знає — чиї, і гинуть у пітьмі.
— Пан в Переорках горить.
— Де там! Десь ближче — там у Млинищах, або у Рудці.
— Підпалено, видко.
Собаки виють скрізь по дворах, — і сумно і моторошно осінньої ночі.
— Вчора горіла економія в Гуті.
— А позавчора клуні хтось підпалив…
— Згоріла, кажуть, дощенту сам попілець.
Траплялось, вогонь подавав звістку вогню. Як тільки займеться десь небо — з другого боку встає зараз червоний туман і розгортає крила. Тоді чорне село, як острів на вогняному морі. Вітер часом приносить чад, далекі дзвони, тривогу.
Що діється, господи боже!.. Горять все пани, генерали, великі «члени», що й доступиться до них не можна було, і ніхто спинити не може…
Блукали поночі люди. як тіні, плакали діти, і худоба обзивалась в хлівах. А вогонь то здіймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, і цвіли хмари на небі, немов троянди.
Маланка тремтіла.
— Йди спати, — сердивсь Андрій.
— Страшно, Андрію…
— Чого там страшно. Так їм і треба.
Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги попідвіконню, літали чиїсь слова, світились маленькі вікна і сумно вили собаки.
Уранці дими снувались понад селом і лоскотали ніздрі. Люди нюхали чад і позирали на панський двір.
Лук'ян Підпара аж почорнів. Кожної ночі здіймає з стіни рушницю та йде на поле, під клуні. Ходить страшний, високий, волочить тінь за собою, що одділили від нього вогні пожежі, і все наслухає. З-пІд волохатих брів кидають очі далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе найменший звук. Ось обійшов він навкруги клуні і раптом стає: щось чорніє на полі.
— Хто там?
Поле німує, знесилене літом, спить мертвим сном, руде, обдерте.
Підпара знов ходить. Звідти, з вогняного моря, йдуть на нього всі страхи і всі турботи, а він міцніше стискає рушницю і кида у пащу ночі:
— Хто йде? Буду стріляти! — Стоїть міцний, як з криці, і цілиться в пітьму.
Нема нічого, чи причаїлось?
Стріляє.
«Ох-ох-ох!!» стогне пітьма над полем, і голосніше завивають собаки в селі…
А Підпара знов ходить, стереже клуні, суворий, безстрашний, готовий оборонити своє не рушницею тільки, а і зубами.
Дощі випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, і знову лізуть на нього важкі, розтріпані хмари. Якісь жовті і каламутні дні родились по неспокійних ночах, а люди ховались під свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром і все місили болото. Перше негода заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звідти між люди. Кожний хотів бачити людське обличчя і чути голос. Мало спали по ночах. Одні не могли одірвати очей од далеких пожарів, другі виганяли худобу на панське поле і не спали, щоб бути напоготові. Правда, після того як економ ледве втік з поля в подертій одежі, ніхто вже не важивсь займати коні, і вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.
Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селі був незвичайний. Своє поле цікавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мізерним, не вартим уваги і лежало облогом неоране, незасіяне навіть.