На зборні все було повно: свити так тісно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки і поголоски, невідомо звідки узяті, місилися вкупі, росли на очах, як тісто в діжі. Сухі безсонні очі дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? як буде? Скрізь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочі бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидіти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?
Біля зборні товпились ті, що надійшли пізніше, і пхались у двері.
— Про що вони там гомонять? Треба, щоб усі чули.
— Бачите ж — тісно. Не потовпляться всі…
Коли проходив котрийсь з багачів, Мандрика або Підпара, ті, що мокли під ганком зборні, брали його на зуби.
— Заходь, почуєш, як твою землю там ділять.
— Не слухай, бо сало потонша з досади.
— Нічого йому не буде. Бідний з праці аж рветься, а багатому черево дметься.
— Бідний розкидає, а багатий збирає.
— Нічого. Минеться. Доведеться і свині глянуть на небо…
— Як будуть смалити.
Мандрика сміявся на кутні і дрібно перебирав ногами. Підпара насував брови на очі і лаявсь.
Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафійка стрічала його за городом Підпари.
— На станції був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочі зібрались і радять. Треба і нам скликать людей.
— І Прокіп такої думки.
— Не можна гаяти часу.
— А де?
— Може, у лісі, по той бік балки.
— Ямищан кличте.
— Покличемо всіх.
Марко хотів одійти.
— Постій, я щось покажу…
Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла.
— Що там? Показуй.
Гафійка одвернулась од Гущі і щось витягла з-під карсетки.
— Держи.
Він взяв кінець, а вона розгорнула червону китайку.
— «Земля і вол…»
— Ще не дошила.
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
— Я так… Як буде треба… Марійка подерла нову спідницю і вишила другу, ще кращу.
І замовкла. Винуваті очі несміло шукали Маркових.
Теплий туман слався по полю і налив балку по самі вінця, так що дерева потопали в ньому. Стовбур чорнів у лісі, чи манячіла людина, трудно було вгадати. Тільки там, де плече торкалось плеча, або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самі. Лиш почувалось, що з туману ллється в ліс жива течія люду, як вода в долину, що лава росте й збивається в купу.
— Хто там прийшов?
— Се ми, ямищани.
І знов текло та м'яко шаруділо в лісі.
— Хто там?
— Не бійтесь. Свої…
Вже почувалось, що й далеко так само, як тут, дихають груди, тіло торкається тіла і щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремі краплини.
Черкне хто сірник, — і на мить виткнеться з пітьми з десяток сірих облич, здригнеться молочний туман і заграє, як риза в церкві, жовта осіння галузка.
— Чого мовчать? Нехай говорять…
— Говоріть… говоріть…
Велике тіло колихалось у тумані, і од краю до краю одна кров переливалась у жилах.
Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв'язало докупи запорошені думки, зілляло надії в один потік і показало, кудою пливти.
Земля!
Бренькнуло слово, як висока струна, і настроїло серце.
Давнє, знайоме й близьке слово. Це не той сірий жорстокий клапоть, що як п'явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці як мрія, як щось невимовне, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами.
Земля — дар божий, як повітря, як сонце…
Земля для всіх. А хто її має?
А хто ж її має? Пан, багатир…
Є поле в руках багатих, і є убогий мужик, що нічого не має, тільки руки та ноги… Тільки свої чотири кінці…
В тумані, то тут, то там, як островки, зринали глухі голоси.
«Тепер скажімо так: мені потрібна земля, бо своєї немає, й тобі потрібна… А пан те бачить і наганяє ціну…»
«Не пан наганя, а самі б'ємось за аренду, бо ти не візьмеш, то візьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть — та й платиш…»
«Однаково гинеш… Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан».
«Пропада твоя праця… А на той рік знов ідеш до пана, сам себе дуриш…»
«Страшна видима смерть…»
Слухайте, слухайте! Годі вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків… Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?..
І знов у тумані бриніли окремі розмови, як зачеплені струни.
«Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив… А що ж мені боронити, коли в мене землі нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити…»
«Зруйнуймо засиджені гнізда, як роблять інші, викурімо багачів, щоб не наважились більше вертатись, тоді миру вільніше буде, тоді в нас буде земля…»
Панаса Кандзюбу кортіло. Він вже кілька разів крикнув: «Люди! Християни!», але його не пускали.
— Мовчи, заважаєш.
А він ліз вже на дерево, важкий у своїй свиті, як ведмежа, аж хрустіли галузки.
— Люди, християни!
— Хто там говорить?
— А хто його знає…
— Християни, ми довго терпіли. Воно правда, що пани товстобрюхі за людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посіпаками всякими. Наче за звіром. Але потерпімо ще трохи. Почекаймо великої милості й справедливості.
— Від кого?
— Знаємо! Ждали!
Здригнувся туман неначе і колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.
— Нема терпцю! Урвався…
Панас ізліз уже на землю й винувато обертався до сусідів.
— Хіба я що? Я згоден… я на все згоден… Як люди….
— Знайшовсь мудрий, потерпімо, каже.
— Цитьте, — нехай говорить, хто почав.
— Говори, Гуща.
Долом шуміло, наче бурчак у повінь котив по річці каміння і рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос і падав між люди,
— Вся земля наша, одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров'ю трудящих. Одберім землю, і тоді кожен трудящий матиме хліба доволі для себе і для дітей.
Ось слово: одберім землю!..
Воно впало серед такої тиші, що чутно було, як мостилась по гніздах птиця, або спросоння била крилом на вершечках дерев.
Одібрать землю!
Ці два слова досі лежали на споді кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийняті звідти, стали немов живим чимсь і говорили: ходім за нами, ми поведем.
Не руйнувати й не палити, а одібрати. Вогонь що візьме, то вже не оддасть. Ходім і однімем своє, неправдою взяте од нас і батьків наших. Одберімо хліб свій кривавий, для розкошів одірваний од голодного рота.
Груди так повно зітхнули, аж ліс обізвався.
Велике тіло розросталося наче, простувало застояні ноги, затерплі руки. Почуло силу. І благовістило у ньому, як дзвін на великдень: «Буде земля… Однімемо землю…»
Ту саму землю, що, як мрія далека, тільки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку…
Тепер вона близько, простягни руку й бери.
І не хотілось розходитись із лісу, розривати на частки могутнє тіло…
Неспокійно було в селі. З тої ночі, як сходились в лісі і поклали забрати панову землю, минув цілий тиждень, але люди вагались. Всі напружено ждали, а чого саме — ніхто добре не знав. Одні одно говорили, а другі друге — і з тих розмов спліталась сітка, в якій ні кінця, ні початку. Бастувала чагунка, бастували робочі, скрізь було глухо, каламутне, самотньо якось, і тільки граки чорним ланцюгом крил в'язали з світом село.