- А як пан не пристане?
Стара Кандзюбиха пропхалась крiзь натовп i обережно зменшила у лампi свiтло.
Справдi, що буде, як пан не пристане? Чоловiк з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо i одрубав:
- А не пристане, то забастовка.
Марiя сплеснула в долонi.
- Заба-стов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вiтру.
- Забастовка? Як саме?
А так. Пан кличе косити, добре, карбованця в день. Не хочеш - коси собi сам. Нiхто на роботу не вийде. Настали жнива - давай нашу цiну; незгода, - назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.
- Ха-ха! От ловко!
Смiх розкотився по хатi, з кутка в куток. Цiлi ряди коливались од нього. Смiх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!
Пiвтора Лиха впрiв навiть од тої уяви: його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..
Перед очима в Панаса невiдступне стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невмiла i безпорадна. I не легка веселiсть грала в Панасовiм серцi, а давня мужича зненависть, що знайшла своє слово.
Озуть пана в постоли!
У цьому словi була цiла картина, розкiшний план, справедливiсть людська й небесна.
Озуть пана в постоли!..
Але як се зробити?
Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть, чужих покличе. Панське все зверху.
На саму думку, що чужi стали б на перешкодi, пiшли б проти громади, засвiтилися очi.
Заговорили всi разом.
Мажуга пiдняв догори руку, наче голоблю.
- Чужих не пускати! Розiгнати! Кiлками!
Го-го! такий не пустить.
Марiя сплеснула в долонi.
- Авжеж. Як не послуха - бити.
Бо вже нiкуди далi, все одно пропадати. - Хоч в яму, гiрше не буде. - Народ зголоднiв, а нiхто не подбає, їсти нiхто не дасть. - А не дасть. Як хочеш їсти - пий воду… - З'їв пiвбiди та й напийся води… - Один розкошує, а другий… Старша бiда, як розкiш. - Озуть пана у постоли…
Однак поволi уява Панасова в'яла, наче хробак точив її. Де-де? Хiба так легко змагатись з паном.
Пан не хотiв вже взувать постоли, не хтIв сам жати. Вiн знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далi од пана i од грiха. Хiба йому земський не вибив зуба?
Панаса нiхто не слухав.
Тодi вiн почав стукать цiпком.
Чого йому треба?
Нi, пана не налякаєш. Вiн має силу. Нажене тобi повне село, i в кого ззаду було гладеньке, мережане зроблять. Тепер кричать, а тодi що? В гуртi i беззубий собака лютує. Схотiв один з другим голiруч їжака вбити. Не вб'єш, бо вколить.
Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.
Iван Короткий хтiв знати, чи всi пiдписались.
Чоловiк з Ямищ за криком не мiг нiчого сказати.
- Цитьте, цитьте, нехай говорить…
Звiсно, не всi пiдписали. Багачi не схотiли.
- Схотiли! Один бiс, що пан, що багатий мужик.
Проте до них пристали села - Пiски, Береза, Веселий Бiр.
О! Чуєте? чуєте, скiльки пристало… Тепер за нами черга. Стiймо за них, вони за нас постоять.
Пiдписать! пiдписать!
В хатi ставало душно. Дим слався по хатi, як низькi хмари, i синi хвилi, змiшанi з криком, тягло в одчиненi вiкна.
Хiба присилує хто робити в пана? Не хочеш, не йди. Нехай побачить, що не в багатствi сила, а в чорних руках. Треба всiм пристати. Усiм.
Панас Кандзюба йшов проти громади.
А вiн не згоден. Се буде бунт.
- Тю, який бунт?
- Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирiзки.
- Чекай, дiждешся.
- Скоро будуть землю дiлити.
Марiя сплеснула в долонi.
Хiба ж вона не казала!
На Панаса насiли. Хто буде дiлити? Може, пани?
Але Панас мiцно стояв на свому. Твердий i сiрий, як грудка землi, важкий в своїх чоботищах, вiн знав тiльки одно:
- Будуть землю дiлити.
- Та добре, добре, а поки що…
- Це буде бунт.
Ще там загнати конi у спаш на панське, вивезти нишком деревину iз лiсу, закинути вершу у панський ставок - але бунтувать проти пана цiлим селом, на се нема згоди. Буде з нього i одного зуба, що вибив земський.
- Ось бачиш… ось!
Роззявив рота i тикав пальцем, грубим i негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дiрку на блiдих яслах.
- Бачите… ось!
Так Панаса i облишили.
Грiм все гуркоче, i руда хмара лiвим крилом обiйма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрiзь по водi, а рiвчаками пливуть потоки i пiдмивають сiно. Пропало сiно! Маланка закасалась та лiзе в воду, i тодi саме Гафiйка говорить:
- Мамо. хтось стука в вiкно.
Вiкно? яке там вiкно?
Справдi щось стука.
Маланка злазить iз лави, мацає стiни, а у вiкно хтось гатить.
- Що там? Хто стука?
Маланка одчиняє вiкно.
- Йдiть на гуральню. Нещастя. Андрiй скалiчив руку.
- Нещастя! - повторяє за ним Маланка.
- Дуже скалiчив?
- Не знаю. Однi кажуть - вiдтяло руку, а другi - пальцi.
- Боже мiй, боже…
Маланка товчеться у пiтьмi, як миша у пастцi, а що хотiла зробити - не знає. Нарештi Гафiйка подає їй спiдницю.
От тобi й грiм!
Яке безконечно довге село. Там, на гуральнi, нещастя, Андрiй вмер, може, он лежить довгий i нерухомий, а тут тi хати, соннi i тихi, одну минеш, друга встає на дорозi, як безконечник. За тином тин, за ворiтьми ворота… Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафiйка нерiвне дихає поруч Маланки. А гуральня далеко.
Тiльки тепер помiчає Маланка, що за нею поспiша хлопець з гуральнi.
- Ти бачив Андрiя?
Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.
Нi, вiн не бачив, його послали. Оповiдає щось нудно i довго, аж Маланка не слуха.
Ось вже дихнула нiчна вогкiсть ставка i раптом, за поворотом, рядок осяяних вiкон рiзнув їй серце. Гуральня бухає димом i вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночi.
На подвiр'ї купка народу, а серед неї свiтло. Андрiй помер. Вона кричить i всiх розпихає.
- Мовчи там, бабо!..
Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає i лиш покiрно, як битий песик, водить очима по людях.
Їй пояснюють.
- Вiн, бачите, був в апаратнiй…
- Бiля машини, значить…
- Бiля машини, - каже Маланка.
- Держав маслянку, а шестерня раптом i того… i повернулась…
- I повернулась, - каже Маланка.
- Вiн тодi правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальцi так i вiдтяло.
- При самiй долонi.
- Живий? - питає Маланка.
- Живий… там фершал.
Долi свiтиться свiтло, а що там роблять, який Андрiй - Маланка не знає. Тiльки тепер почула, що стогне. Значить, живий.
Врештi той самий сердитий голос гукає:
- Тут жiнка? Ну, бабо, йди…
Робочi дають їй дорогу. Вона бачить щось бiле, наче подушку, i тiльки зблизька помiчає жовте, як вiск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот.
- Андрiйку, що ти зробив з собою?
Мовчить i стогне.
- Що з тобою, Андрiю?
- Хiба я знаю?.. Калiкою став… Збери мої пальцi…
- Що ти кажеш Андрiйку?
- Збери мої пальцi, закопай в землю… Я ними хлiб заробляв… Ой… боже мiй, боже…
Пiдiйшли двоє робочих i забрали Андрiя. Не дали Маланцi поголосити.
В апаратнiй Маланка шукала Андрiєвих пальцiв. Три жовтих, в олiї, цурпалки валялись долi, бiля машини, четвертого так i не знайшла. Вона загорнула знахiдку в хустину i взяла з собою.
Вранцi Андрiя одвезли в лiкарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Вiн довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрiя, але, спасибi, дав п'ять рублiв.
За три тижнi Андрiй повернувся. Худий, жовтий, посивiв, рука в черезплiчнику.
- Болять в мене пальцi, - жалiвся Маланцi.
- Та де тi пальцi?
- Як ворухну їми - а все кортить - так i болять. Ти їх поховала?
- Авжеж. На городi.
- Що ж будем робити? - журилась Маланка.
- Як що? Пiду на гуральню, нехай поставлять на iншу роботу.
Але в конторi сказали, що калiк не приймають. До панича Льольо i не пустили.